- Заходь.
Усередині кімнати горіло червоне світло ламп зі скляними плафонами, і воно надавало всьому відтінку фальшивої, майже театральної розкоші. Тяжкі портьєри були щільно зачинені, не пропускаючи ані світла, ані звуків нічного міста. Повітря пахло вином, солодкими фруктами й чимось ледь вловимо магічним.
Уздовж однієї зі стін стояло велике ліжко на низьких ніжках. На ньому неохайно розвалився молодий темноволосий чоловік, навряд чи старший за Вір’єнa. Він і пальцем не поворухнув, коли ми увійшли до кімнати, продовжуючи займатися тим, чим займався, - неквапливо їв виноград, кидаючи кісточки в невелику срібну тацю.
- То що там? - пролунало його запитання. Голос був тихий, але незадоволений, ніби його відірвали від справді важливої справи.
- Я не сама, - відповіла Джалі, зачиняючи за мною двері. - Я декого привела. Поглянь.
Чоловік нарешті звернув на нас увагу, і в його очах заграв жвавий інтерес - холодний, оцінювальний.
- Який чудовий екземпляр для моєї оранжереї! - вигукнув він.
Відставивши тацю з фруктами й підвівшись з ліжка, він попрямував у мій бік… аж поки не зупинився. Мій стилет уже був піднесений до його горла, загрожуючи гострим металом, що тьмяно зблиснув у червоному світлі.
- О! - розсміявся чоловік. - Подивись-но, ця “квітка” має шипи. Навіщо ти її сюди привела?
- Це моя стара подружка, і їй потрібна наша допомога, - відрізала Джалі. - Тож залиш це блюзнірство, щоб ми могли перейти до справи.
- Добре, - погодився чоловік і підійшов до маленького столика, де стояв графин з алкоголем та гурток маленьких чарок. Наповнивши одну з них, він одним махом випив до дна, а потім прошепотів заклинання й додав: - Вас ніхто не почує.
Я трохи здивовано подивилася на подругу, і та, підтверджуючи його слова, ледь помітно кивнула головою.
- Це Лютір Вигнанець. Можеш не хвилюватися й говорити все в його присутності.
Я зітхнула й ризикнула. Обравши один зі стільців, я присіла та розповіла все, що мені було відомо - без прикрас, не приховуючи ні сумнівів, ні власної втоми. Слова виходили важко, ніби з кожним реченням я скидала з плечей тягар, який носила занадто довго. У цю таємницю поступово посвячується дедалі більше людей.
- Тож ти вважаєш, що хтось із чаклунів хоче знову втопити цей світ у війні через жадобу влади? - запитала Джалі, яка уважно й мовчки слухала мою оповідь, не зводячи з мене погляду.
- Чесно? Я не знаю, що думати, - відповіла я після короткої паузи. - Я хочу лише одного - спокою. Але, схоже, ще не скоро його отримаю. Тож краще скажи: хтось із названих був помічений у місті?
Джалі на мить замислилася, зосереджено дивлячись у простір, тож Лютір перехопив слово.
- Ходять чутки, що біля порту крутиться хлопчина, якого не пропустили до гільдії магів, - сказав він рівним голосом. - Я зараз же відправлю людей, щоб його знайшли та привели. Сподіваюся це саме він.
- Дякую. А ще про когось чули? - запитала я.
- На жаль, ні. Але ми відправимо всіх вільних збирати плітки й новини. До світанку маємо з’ясувати, наскільки все погано, - пообіцяла Джалі. - А вам я виділю кімнати для відпочинку. Можете не хвилюватися й добре виспатися.
- Звісно. Я й не сумнівалася в тобі, - відповіла я з полегшенням. - До речі, до міста мають ще прибути оуданці. Вони, здається, на нашому боці.
- Ними ми також займемося, - запевнила Джалі.
Після цих слів я нарешті змогла видихнути. Принаймні на цю ніч тягар відповідальності вже не лежав лише на моїх плечах.
-45-
Ранок для мене настав раніше, ніж я встигла виспатися. Сну не було й це мабуть на добре, спогади про минуле відверто стали пригнічувати. Двері тихо скрипнули - і до кімнати увійшла Джаліта.
- Я чую, що ти не спиш, - сказала вона без зайвих привітань. - Готова слухати?
- Звісно, - відповіла я, підводячись із ліжка й опускаючи ноги на підлогу.
- Перше. Корабель Тіррія стоїть у порту на острові Караш. Його не пускають, як і всі інші судна, - нібито через карантин. Більше поки що нічого не відомо. Друге. Нам вдалося знайти хлопця. Зараз він унизу - наляканий, але досить жваво поглинає суп. Третє. Оуданців у місті не помічали. Утім, це не дивно: навіть коли вони поруч, на те вони й мисливці, щоб залишатися непомітними. І четверта новина… - Вона зробила коротку паузу, уважно спостерігаючи за моєю реакцією. - Ваша Сіра була лише раз помічена в місті - в компанії з молодим напівкровкою. Вони приходили в гості до Калінара. Або ж до когось із його найближчого оточення.
На останньому я відчула подив - але лише наполовину. Чому саме так? Бо неможливо влаштувати війну без участі когось із правителів. А в цьому випадку таким гравцем був намісник Триграда.