Хлопець зиркнув на мене з-під насуплених брів, і я вже була готова покликати Яжку, коли він раптом поліз до кишені. Кілька напружених секунд - і на світ з’явилася невелика скринька зі срібла, оздоблена дрібними зеленими камінцями, що тьмяно виблискували в приглушеному світлі.
Кріст’єр з полегшенням зітхнув - схоже, це була саме вона.
Чаклун забрав артефакт, щоб перевірити його справжність, а я, навпаки, залишилася поруч із хлопцем, не зводячи з нього уважного погляду.
- Продовжимо, - промовила я якомога спокійнішим тоном. Мій досвід спілкування з дітьми був мізерним, та й той - із малюком, а не з підлітком. - Давай почнемо з початку. Отже, ви отримали завдання.
Хлопець насупився ще більше й явно намагався уникнути цієї розмови, відводячи погляд убік. Та я не збиралася так просто відступати. Тим паче, що запасний план усе ще залишався - і звався Яжка.
***
- Що з артефактом? - запитала я у Кріст’єра після розмови з хлопцем.
- Це саме він. І, на наше щастя, справний, - підтвердив чаклун.
- Добре. Хоч одна приємна новина.
- Що тобі вдалося довідатися? - поцікавився некромант. Його голос був приглушений: не щодня дізнаєшся, що твій друг - зрадник.
Я зітхнула й почала розповідати.
Підліток дізнався, що його вчитель - зрадник, тож вирішив зіграти роль героя. Начитавшись і надихнувшись стародавніми легендами про Рент’єра Нонського, він уявив себе непереможним чаклуном, рятівником світу, і поцупив артефакт.
Валдрок швидко помітив зникнення. Він намагався повернути виріб і водночас провчити нерозсудливого учня. Та в лісі їх наздогнали химери.
Хлопця врятував мисливець, який не лише вивів його через землі ельфів і дріад аж до самого Мірідана, а й допоміг знайти корабель та посадив на нього, подбавши, щоб юнак дістався міста живим.
- Який… цікавий мисливець, - чаклун на мить навіть завмер. - І головне - безкорисливий. З Раміса, як я розумію, ані мідяка не взяв.
- Саме так, - підтвердила я. - У Триграді його не прийняли до гільдії: доказів, хто він і звідки, а також підтвердження учнівства не було. До того ж магам він не надто довіряє. На вигляд не бреше, тож…
Я розвела руками, показуючи, що виклала все, що змогла з’ясувати.
- Єдине, що мене насторожило в цій історії, - продовжила я, - це ім’я його благодійника - Схар. Тут хлопець, схоже, теж не збрехав, але звучить воно неправдоподібно.
- Схар? Міфічний герой стародавніх легенд? - перепитав Кріст’єр.
- Саме так. Хоч і не зовсім міфічний. Він був соратником Нонського і я його пам’ятаю.
Більше мені не було що додати, тож я замовкла, поринувши в роздуми.
Чи міг хтось ризикнути й назватися цим іменем?
Звісно, міг.
Але чи міг це бути сам Схар Слідопит?
Навряд чи. Люди стільки не живуть.
***
Лютір, попри те що його вигнали з гільдії, - через друзів, не інакше - зміг домовитися, аби нас прийняли таємно.
Накинувши на себе місцеві плащі, ми втрьох - я, Кріст’єр і Лютір - вирушили на зустріч.
Будівля магічної гільдії, на подив, не впадала в око. Вона стояла трохи осторонь головних вулиць, зведена зі світлого каменю, що з роками потьмянів і майже злився з навколишніми спорудами. Його риси проявлялися стримано: вузькі загострені вікна, прості арки, кілька контрфорсів, які радше підтримували стіни, ніж прикрашали їх.
Фасад був майже позбавлений декору. Жодних статуй, гербів чи яскравих символів - лише тонке різьблення вздовж кам’яних швів, яке можна було помітити, тільки якщо придивитися. Удень будівля виглядала сухо й буденно, а в сутінках її світлий камінь набирав тьмяного, попелястого відтінку.
Саме в цій непримітності й ховалася сила гільдії. Будівля не заявляла про себе, не приваблювала зайвих поглядів і не потребувала визнання. Ті, кому було потрібно, завжди знаходили дорогу самі.
Ми зайшли не з головного входу, а з чорного, як це робить прислуга. Та мене це анітрохи не бентежило: зараз важливішим було потрапити всередину, а не зберегти примарну гідність.
Нас зустріла висока, вродлива жінка в дорогому вбранні. Її довге волосся кольору свіжого снігу було зібране в хитромудру зачіску, що нагадувала корону. Та найбільше мене вразив вираз обличчя, яким вона нагородила Лютіра - бридко-зневажливий, сповнений холодної відрази.
Попри це, вона мовчки впустила нас і, не сказавши жодного зайвого слова, провела до кабінету, де на нас уже чекав маг на ім’я Фабіо Неретті.
Як для дідугана, він виглядав напрочуд добре: спина - рівна, постава - зібрана, а в ясних, уважних очах під густими сивими бровами не було й тіні старечої каламуті. Його обличчя перетинали глибокі зморшки - не від віку, а від років напруженої думки й відповідальності. Навіть сидячи, він випромінював спокійну, стриману силу людини, яка звикла керувати подіями, а не плисти за течією.