Кріст’єр упізнав його одразу. І той, своєю чергою, впізнав Кріст’єра. Тож відсутність гільдійного знака не стала на заваді переговорам.
Мене коротко представили, після чого маги одразу взялися до своїх справ - перевірки артефактів. Вони розклали частини на широкому столі, обмінюючись уривчастими зауваженнями й майже не звертаючи на мене уваги. У повітрі швидко з’явився знайомий присмак чарів: легке тремтіння, тихе гудіння сили, що прокидалася у відповідь на дотик досвідчених рук.
Я залишилася осторонь, мов тінь, спостерігаючи, як маги працюють.
За деякий час Фабіо з полегшенням зітхнув, коли стало остаточно зрозуміло, що з артефактом справді все гаразд. Перевірки лише підтвердили слова Кріст’єра: жодних прихованих пошкоджень, жодних спотворень плетива чарів.
Маг відкинувся на спинку крісла й дозволив собі коротку паузу, ніби тільки тепер усвідомив, яку напругу носив у собі весь цей час. У повітрі поволі розсіювався слід магії - тьмяний, ледь відчутний, але заспокійливий.
Недарма кажуть: один маг - добре, а три - краще.
- Алірао, знайди К’яреса і передай, щоб готувався. Ми скоро прибудемо, - сказав Фабіо і, дочекавшись, поки білявка вийде, наче щоб не чули зайві вуха, продовжив: - Лютіре, вибач. Ти, безумовно, допоміг, але повернути тебе до гільдії я не можу. Принаймні поки не сплине випробувальний термін.
- Я й не поспішаю назад, - байдуже відповів Лютір. - Мені й на волі добре.
- Та я чув про тебе…
Лютір нічого на це не сказав, а старий й не наполягав. Натомість він уважніше подивився на мене - довгим, оцінювальним поглядом - і теж промовчав. Після паузи він звернувся до Кріст’єра:
- А що з Валдроком?
- Зі слів його учня, той перейшов на інший бік. Хлопець вирішив, що він рятівник світу, і викрав третю частину артефакту. Валдрок це помітив і погнався за ним, але їх наздогнали химери. Учня врятував Схар…
- Герой минулого? - з недовірою перепитав маг.
- Навряд чи. Скоріше за все, хтось просто скористався цим ім’ям. Та хай там як, артефакт у безпеці, він дістався міста і скоро виконає своє призначення.
- Безперечно, - кивнув Фабіо. - Що ж, ходімо. Аліра вже мала впоратися із завданням. Прошу.
***
До храму ми дісталися досить великою компанією, тож назвати наш прихід непомітним було важко. Утім, я на це не зважала - діло вже зроблено, й залишився лише останній крок, аби в цей світ більше ніхто не міг ані прийти, ані піти з нього.
У храмі на нас уже чекали, проте до артефакту пустили не всіх. Кріст’єр рушив разом із триградськими магами, а я залишилася з Лютіром. Поки я розмірковувала, де примоститися в очікуванні, як раптом залою прокотився знайомий, гучний рев:
- Ріда, невже це ти?!
Голос Лібки я ні з ким і ні за що не сплутала, тож озирнулася лише для того, щоб переконатися: мій колишній напарник живий і неушкоджений. Він стояв між колонами, трохи втомлений, у подорожньому одязі, але з тією ж упевненою посмішкою, яку я пам’ятала.
- Якого крека ти тут робиш? - запитала я, розставляючи руки для обіймів.
- Ми тут із кораблем, який привіз… та ти вже й сама знаєш… мабуть, - відповів він, міцно стискаючи мене.
- Так. Знаю. Але як? Чому? Чого тобі вдома не сиділося? На пригоди потягнуло? Чи Мар’єна з дому вигнала? - слова сипалися швидше, ніж я встигала їх обдумувати.
- Багато чого було, й довго розповідати, - зітхнув Лібка. - Та й не тут. Давай трохи пізніше. Зараз я маю йти, але… ти тут надовго?
- Поки все не закінчиться, - запевнила я.
- То й добре. Я скоро повернуся, і ми поговоримо.
Він швидко зник у глибині коридору, залишивши по собі відчуття неспокою. А я ще довго стояла нерухомо, намагаючись зрозуміти: на добре те, що Лібка тут, чи навпаки - це лише ускладнить і без того небезпечну справу.
-46-
Нічне місто тішило приємною прохолодою. Я сиділа на даху храму й дивилася вниз - туди, де вулиці губилися в тьмяному мерехтінні ліхтарів. Легкий вітер ніс із собою запах моря, освіжаючи повітря, розпечене за довгий день. Камінь під долонями ще зберігав денне тепло, але ніч уже впевнено брала своє.
Поряд сидів Лібка й, так само як і я, мовчав. До цієї тиші він розповів мені про події на півночі - про безкінечні напади химер, що змусили його погодитися на цю авантюру. Єдиною умовою було те, що його родина хоча б тимчасово перебереться на Гальцію. І це було вірне рішення: принаймні море мало стати перешкодою для тварюк, які не знали страху, але не любили води.