Я ж, у свою чергу, розповіла про нашу подорож, трохи - про себе та про Дітора. Слів було небагато, але вони лягли між нами без напруги.
Тепер ми просто сиділи й чекали.
Чекали на так бажаний спокій.
Здається, я навіть трохи задрімала, коли споруда під нами раптово здригнулася, наче жива істота, що прокинулася від болю.
- Якого креку?.. - вилаявся Лібка, вчепившись у край даху.
Я ж відразу відчула знайому пульсацію магії. Чаклуни завершили приготування й запустили виріб. Та радіти я не поспішала. Після поштовху землю прорізали спалахи - вони підіймалися знизу вгору, розповзалися небом, немов павутиння: тонке, примарне, миттєво зникаюче. Видовище було красивим і водночас тривожним. Легше від цього не ставало.
Все скінчилося так само несподівано, як і почалося. Тиша охопила простір. Температура стрімко впала, і крига майже непомітно, поступово почала вкривати все навколо. Спершу тонка, мов іній, вона осідала на камені та землі, а згодом повзла далі - по стінах, схилах і виступах сковуючи простір.
Але замість полегшення я відчула щось інше.
На серці стало тісно, а повітря навколо ніби зникло. Паніка накрила мене хвилею в ту мить, коли мої очі знову піднялися до неба. А точніше - до того, чого там не мало бути.
Примарний місяць.
- Щоб його крек забрав! - вирвалося в мене.
І разом із люттю, відчаєм та втомою в голові промайнули слова, схожі на прокляття й пророцтво водночас:
“Коли примарний місяць на небі з’явиться…”
***
Усередині храму панувала справжнісінька паніка - серед магів, жерців, найманців і охоронців. Люди металися з боку в бік, хтось кричав накази, хтось молився, хтось просто стояв, стиснувши кулаки, не розуміючи, що робити далі.
Я одразу знайшла Кріст’єра. Він був блідий, ніби його щойно вимазали крейдою, а очі бігали, не знаходячи опори.
- Ріда… Це… зрада. Це… - чаклун намагався підібрати слова, але голос зривався.
- Заспокойся й поясни, що трапилося, - різко сказала я, змусивши його зосередитися.
- Артефакт спочатку працював справно. Усе йшло за розрахунками. Але потім з’ясувалося, що Валдрок усе ж таки зіпсував свою частину. Він її змінив. Переписав. І тепер… тепер це... Це артефакт, який відкриває двері.
Я завмерла.
Здивована.
Налякана.
Розлючена.
Як таке могло трапитися? Цю частину кілька разів перевіряли різні маги незалежно один від одного. Помилка була неможливою.
На розпити часу вже не було, а учень Валдрака нічого нового не сказав би. Пристрій треба було негайно вивести з ладу.
Я дивилася на химерне поєднання труб, колб і пластин із різних металів та камінців, на руни, якими все це було щедро обписано, й не придумала нічого кращого, аніж вихопити свій меч і почати все трощити. Лезо з дзвоном врізалося в конструкцію.
Спочатку кілька магів кинулися мене зупинити, але, на щастя, Лібка був поряд - а разом із ним і інші найманці, які швидко відтіснили надто завзятих чарівників.
Та нічого не вийшло.
Артефакт повністю захищав магічний щит. Мій меч ковзав по поверхні, немов по склу, і не міг залишити навіть подряпини. Удари лише відлунювали в залі, зливаючись із тривожними вигуками.
Я не здавалася. Захоплена люттю, я не помітила, як приміщення наповнилося димом і блискавками, що рвали повітря. Добре, що Кріст’єр був поряд. Йому разом із Лібкою таки вдалося достукатися до мого розуму й відтягти мене назад.
І вчасно.
Щойно ми залишили залу, артефакт спалахнув червоним сяйвом. Навколо нього сформувалася прозора куля, яка поступово тьмарилася, темніла, густішала - доки не стала настільки непроглядною, що за нею вже нічого не було видно.
Це було погано.
Дуже погано.
Я не знала принципу роботи цього артефакту. А навіть якби й знала - моїх сил було б замало, щоб щось змінити. Магічно вплинути на нього я не могла.
***
Місто накрила паніка, і багато його мешканців вирішили залишити домівки. І, як на мене, це було вірне рішення. Коли тут розгорнеться битва, дітям, жінкам та старим не місце на вулицях, сповнених страхом і кров’ю. Та й чоловікам, які ніколи не тримали зброю в руках, тут також нічого робити.
Та раптові збори спричинили хаос. Вулиці захлинулися людським потоком, а на виїздах утворилися величезні черги. Дехто намагався прихопити з собою весь нажитий скарб, навантажуючи возики до межі, і ті перекривали вільне пересування. Крики, плач, суперечки - усе змішалося в глухому гулі, що тиснув на вуха й нерви.