Та попри це Вір’єн із Дітором усе ж дісталися храму, прихопивши із собою Яжку та Джаліту.
- У нас дуже погані новини, - одразу кинув рудий.
Мені закортіло з’їдливо відповісти, мовляв, наче до цього все було добре, але я стрималася.
- Що трапилося? - просто запитала я.
- Пам’ятаєш, я казав, що не можу налагодити зв’язок із Таріоном?
- Так…
- Це тому, що на місто напали вампіри. Яких очолює… Даргет’єр.
На мить мені здалося, що серце зупинилося. Світ навколо потьмарився, а холод пробіг хребтом. Але на цьому новини не закінчилися.
- Він іде сюди, - додала Джаліта. – Оллі! Місто в ще більшій небезпеці.
- Скільки в нас є часу? - спитала я, відчуваючи, як напруга стискає груди.
- Години дві. Не більше, - відповів Вір’єн.
Схоже вони встигли зібрати осанні новини.
- Треба якось пришвидшитися. Влада знає про загрозу?
- Так, - продовжила Джаліта. - Тож тут наша допомога поки що не потрібна. Вона знадобиться тоді, коли вампіри зайдуть у місто.
- Ріда, нам ще треба знайти Оріде, - нагадав Дітор.
Це й так було зрозуміло.
- Де знаходиться будинок, у якому переховується Сіра? - запитала я в Джаліти.
- Поряд із гончарним кварталом… - вона на мить замислилася, а тоді підняла погляд. - Почекай. Ти хочеш навідатися туди саме зараз?
- Саме так, - підтвердила я, ледь помітно кивнувши.
- Вас може бути замало. Та навіть не “може” - скоріш за все, так воно і буде, - похмуро додала крадійка. - Я ж залишуся тут, де від мене більше користі.
- Я буду також тут, - додав Яжка. - Треба трохи заспокоїти паніку.
Я трохи нахмурила брови, обмірковуючи почуте. Сумнівів не залишалося: сил бракувало, а часу - ще більше. Попросивши їх зачекати, я розвернулася й майже бігом подалася назад до храму - на пошуки добровольців, готових ризикнути всім.
***
Щойно ми ступили за межі храмового подвір’я, як паніка вдарила в обличчя, мов гаряча хвиля. Вулиці кипіли. Люди бігли, штовхалися, кричали одне на одного, тягнули за руки дітей, намагалися не загубитися в натовпі. Хтось плакав, хтось молився, хтось проклинав усіх одразу: богів, жерців, магів, короля.
Вози стояли поперек доріг, загрузлі у власній жадібності: скрині, мішки, меблі, клітки з худобою - усе, що вважалося цінним у мирний час, тепер лише заважало втечі. Коні іржали, відчуваючи страх господарів, люди сварилися, доходило до бійок. Охоронці намагалися навести лад, але їхні голоси тонули в загальному гулі.
Повітря було сповнене диму та дзвону - тривожний, уривчастий звук розносився вузькими провулками, множився луною й робив страх майже матеріальним.
Ми рухалися швидко, але обережно, ковзаючи поміж людей, оминаючи вози, перестрибуючи через кинуті клунки. Часом доводилося різко зупинятися, щоб не збити дитину чи не влетіти в жінку, що впала на коліна просто посеред вулиці й затулила обличчя руками. Я стискала зуби й ішла далі - співчуття зараз могло коштувати занадто дорого. Чутки ширилися швидше за паніку й живили її, мов сухий хмиз полум’я.
***
Біля потрібного будинку паніки не було. Вулиця здавалася відрізаною від решти міста - тихою, майже неприродно спокійною. З будинку нічого не виносили, ніхто не заходив і не виходив. Навіть двері й вікна були щільно зачинені, без жодної ознаки поспіху чи втечі. Наче його власник або нічого не знав про події в місті, або залишив його ще задовго до того, як паніка охопила вулиці.
Ми не стали стукати. Часу на пояснення не було. За допомогою заклинання Кріст’єр вибив двері, і ми увірвалися всередину.
Глухий тріск дерева розірвав тишу.
На шум із глибини будинку вискочила дівчина-підліток. Вона різко зупинилася, побачивши нас, і затаїла подих. У її очах промайнув переляк, який вона намагалася приховати, випрямивши плечі й зухвало підвівши підборіддя.
- Хто ви й що вам тут треба? - запитала вона різко.
Та попри сміливий тон, тремтіння в голосі виказувало страх, який вона так старанно ховала.
- Хто, окрім тебе, ще є в будинку? - запитав Вір’єн, не розводячи довгих пояснень і не витрачаючи часу на ввічливість.
- Окрім мене, тут нікого немає, - відповіла вона й із викликом глянула на аристократа. Її страх зник майже миттєво, наче його й не було.
- Та невже? - недовірливо хмикнув найманець. - Тоді ми це перевіримо. Ти ж не проти?
Дівчина була проти. Ще й як. Та що вона могла зробити? Стати на шляху людей зі зброєю?
Будинок ми обшукали досить швидко, і справді - він був порожній. Майже.
У підземеллі Лібка знайшов Оріде - прикутого до стіни, напівлежачого в холодній тіні. Хлопець виглядав жахливо: блідий, змарнілий, зі слідами виснаження на обличчі. Він ледь тримався при тямі.