- Ви… ви мене знайшли… - це були перші слова, які він прошепотів, коли трохи опритомнів.
Для цього довелося дати йому ковток зілля Такієни. Рідина подіяла швидко: подих Оріде вирівнявся, у погляді з’явилася іскра свідомості.
- Так, - підтвердила я. - Ти можеш говорити?
- Можу, - кивнув він, ковтаючи повітря. - Зараз… зараз усе вам розповім.
Звісно, зайвого часу в нас не було - кожна хвилина важила, наче на вагу золота. Та вибору не лишалося: напівкровка, попри дію зілля, був надто виснажений, аби говорити швидко й чітко.
- Вони… вони хочуть викликати демона, - почав Оріде, зібравшись із силами. - Щоб Дарге… Даргет’єр міг його здолати й випити його кров. Так він стане ще могутнішим.
Ніхто не перебивав. Кожен із нас уже мав власні здогадки, і почуте лише підтверджувало найгірші з них.
- Вони взяли в мене трохи крові, - продовжив він після короткої паузи. - Сказали, що я начебто його кровний родич. Але це не може бути правдою. Я, звісно, не цілком людина… та я ж не демон.
Дітор сіпнувся від цього порівняння, але від будь-яких коментарів утримався.
У мене ж у голові крутилося зовсім інше питання - значно небезпечніше.
- Про це потім, — різко обірвала я. - Скажи краще: чому тебе залишили тут одного, без охорони й до того ж живим? Де всі?
- Тут… тут нікого немає? - Оріде здригнувся.
- Майже, - відповів Кріст’єр. - Лише одна дівчина.
Здавалося, збліднути ще більше було неможливо, але Оріде це вдалося. Його губи затремтіли, очі розширилися від жаху.
- Де воно?.. - прошепотів він тремтячим голосом.
Я миттю вихопила зброю й різко озирнулася. Слово “воно” мені геть не сподобалося.
Спочатку ми не помітили нічого загрозливого. Та за кілька ударів серця я почула шипіння - тихе, протяжне, таке, що пробиралося під шкіру.
- Ось ви й у пастці, - прошипіла дівчина.
Та чи можна було ще називати її дівчиною?
- Це останній, третій вид химер, - поспіхом заговорив Оріде, намагаючись, щоб ми розуміли, з чим маємо справу. - Для її виведення також знадобилася моя кров. Ось чому мене не вбили.
Крек!
Та лайка тут не допоможе.
- Заховайся за моєю спиною, - скомандував Вір’єн, прикриваючи Оріде собою й не зводячи очей із істоти.
- Воно не людина, як би не виглядало зовні, - продовжив хлопець попереджати.
Зміни я помітила одразу.
Шкіру істоти почала вкривати луска - темна, волога, мов щойно з-під води. Очі затягнула непроглядна темрява, у якій не залишилося й сліду людського погляду. Усмішка розтягнулася неприродно широко, відкриваючи зуби, схожі не на ікла, а на тонкі кістяні голки.
Та на цьому перетворення не зупинилося.
Воно виросло вгору, ламаючи власну поставу. Руки видовжилися й майже торкалися землі, а ноги викривилися, ставши більше схожими на пташині лапи з неприродно вивернутими суглобами. Одяг із тріском рвався на шматки, оголюючи змінену плоть.
І тоді за спиною з’явилися крила.
Вони прорізали тканину й шкіру з огидним звуком, розгортаючись у вузькому приміщенні. Тінь від них впала на стіни, зробивши істоту ще більшою й страшнішою.
Перед нами стояла химера.
-47-
Химера кинулася не одразу. Вона завмерла на мить, ніби смакуючи наш страх. Крила здригнулися, здійнявши вихор пилу й уламків штукатурки, а пазурі скреготнули по кам’яній підлозі, залишаючи глибокі борозни.
А потім вона рушила.
Рух був надто швидким для такої потворної, зламаної форми. Вона різко відштовхнулася від землі й ковзнула вперед, майже летячи. Повітря розірвав пронизливий свист, і тінь химерної істоти впала на нас, мов чорне крило смерті.
Я встигла лише підняти меч.
Удар прийшов збоку. Довга рука з кістяними пазурами розсікла повітря, націлюючись мені в горло. Метал задзвенів, коли я відбила атаку, але сила зіткнення відкинула мене на крок назад, змусивши ноги ковзнути по камені.
Химера завила - не від болю, а від люті. Її крила різко змахнули, збиваючи мене з рівноваги, а хвіст, який я раніше не помітила, мов батіг, хльоснув по підлозі, розбиваючи камінь.
- Треба її вивести на двір! - вигукнув Вір’єн. - Там більше місця!
І я з ним була згодна. Та у створіння були свої плани, воно вже готувалася до другого удару. Спочатку припало до землі, напружуючи м’язи, для стрибка.
Тісне приміщення грало проти нас. Крила химері заважали, але водночас робили її ще небезпечнішою - кожен їхній рух здіймав вихор пилу, уламків і трісок, осліплюючи й збиваючи з пантелику. Стіни були надто близько, аби розвернутися як слід, а кожен необережний крок загрожував падінням.