Химера знову кинулася вперед, цього разу низько, майже повзком. Я ледь встигла ухилитися, відчувши, як щось гаряче й липке бризнуло на камінь біля ніг. Підлога зашипіла.
Отрута.
Темна рідина роз’їдала камінь, залишаючи після себе паруючі ямки. Запах був різкий, гіркий, від нього перехоплювало подих.
- Всі на зовні! - віддав наказ аристократ, відскакуючи вбік. - Не відомо як на нас це подіє.
Та легше сказати, аніж зробити. Химера нас просто так не збиралася випускати. Її горло здригнулося, і ще один згусток отрути полетів у наш бік. Магічний щит Кріст’єра його зупинив. На щастя.
- На когось потрапило? - запитав чаклун.
- Ні, - відповіли всі.
Це була лише мить - якою химера одразу й скористалася. Вона стрибнула, впираючись лапами в стіну, й відштовхнулася, мов пружина. У тісному просторі це виглядало моторошно - викривлене тіло летіло просто на нас.
Я прийняла удар на себе.
Пазур ковзнув по плечу, дряпаючи лати, та вони, на диво, не витримали і гострий біль охопив мене. Рана почала пульсувати, ніби в неї вливали розпечене залізо. Дивно. Такого ніколи зі мною не відбувалося.
Та відповідь напрошувалася лише одна - отрута.
Світ на мить похитнувся, звуки зникли, а рука стала важкою.
Біль раптово змінився холодом. Він розлився від рани по всьому тілу, мов крижана вода, й світ навколо почав повільно втрачати чіткість. Стіни попливли, їхні обриси розтягнулися, ніби намальовані на мокрому полотні.
Я моргнула - і приміщення стало більшим. Або ж я меншою.
Повітря наповнилося шепотом. Тихим, липким, він ліз у вуха, ковзав під шкіру. Я не могла розібрати слів.
Химера роздвоїлася. Потім розтроїлася. Кожна її копія рухалася трохи не в такт, наче реальність не встигала за власними відображеннями. Крила били по повітрю, але я не чула звуку - лише відчувала вібрацію десь усередині грудей.
Під ногами з’явилася вода. Чорна, густа, вона повільно піднімалася, тягнучи донизу. Я відчула, як вона обхоплює щиколотки, коліна… хоча знала - цього не може бути.
І темрява встала перед очима, накриваючи все собою.
- Ріда! - почувся крик десь здалеку, ніби крізь товщу води.
Світ хитнувся, розсипався на уривки, а потім мене раптово підхопили й кудись понесли. Я не відчувала ні рук, ні підлоги під ногами - лише рух, ривками, наче крізь сон.
І щойно я встигла подумати, що зараз втрачу свідомість, мої легені заповнило свіже, холодне повітря. Воно різко вдарило в груди, змусивши захлинутися й судомно вдихнути ще раз.
- Тримайся… - хтось міцно схопив мене за плече.
Я не могла впізнати голос. Та коли моїх губ торкнулося зілля - знайоме на смак, я більше не пручалася. Інстинкт підказав: це безпечно.
Я ковтнула.
І темрява, що вже майже поглинула мене, на мить відступила.
Мене підтримував Лібка, міцно тримаючи за плечі, аби я знову не впала, а Оріде тримав в руці порожній флакон з під зілля.
Перед нами бій не вщухав ні на мить. Інші цілком успішно стримували химеру: Кріст’єр чаклував, виплітаючи складні заклинання, що спалахували в повітрі сліпучими знаками, а Вір’єн і Дітор працювали мечами з холодною, відточеною злагодженістю. Їхні удари змушували потвору відступати, хоч та й не припиняла шаленіти.
- Ти як? - запитав Лібка.
- Краще, - відповіла я після глибокого вдиху. Голос усе ще тремтів, але слухався. - Як справи тут?
- Добре, - кивнув він, не зводячи очей із сутички. - З вас вийшла злагоджена команда, - додав тихіше, і в його тоні ковзнула ледь помітна заздрість.
Я лише стиснула губи, спостерігаючи, як леза й магія знову сходяться з химерою. Бій ще не було завершено, але тепер я принаймні могла стояти на ногах - а отже, могла й доєднатися до моєї команди.
Я сперлася на Лібку ще мить, змушуючи себе не дивитися на темні плями перед очима. Тіло було важким, ніби налите свинцем, а в кожному вдиху відчувалася гіркота зілля. Та бій тривав, і я не могла дозволити собі залишатися осторонь.
- Захищай Оріде, - попросила я й наважилася на відчайдушний крок.
Трансформація в бойову форму виявилася доречною: сила й швидкість повернулися миттєво, і з потворою ми впоралися значно швидше, ніж я очікувала. Проте радіти було ніколи. Усередині ще пульсував залишковий біль від отрути.
Треба було якомога швидше дістатися до храму й не дозволити Даргет’єр розпочати ритуал та викликати Шагару.
***
Шлях до храму став ще складнішим. Місто вже не просто панікувало - воно лихоманило. Вартові намагалися вирвати з потоку біженців хоча б когось, хто був здатен тримати зброю в руках. Чоловіків хапали за рукави, тягнули вбік, не слухаючи пояснень. Галас, суперечки, погрози й істерики змішалися в єдиний гул, що завис у повітрі, мов важка хмара.