То от в чому справа, то не вампір сильний! То я заслабла через отруту. Схоже зілля Такієни цього разу не дуже й допомогло.
Відступати пізно. Тож я зібралася для ривка, але він випередив. Удар - і мій меч вилетів з руки, дзенькнувши об камінь. Наступний поштовх відкинув мене до колони. Повітря вибило з грудей, перед очима на мить потемніло.
Я програвала.
І це лютувало більше, ніж лякало.
Саме в цю мить повітря різко змінилося.
Температура впала, світло в залі ніби потьмяніло, а з кам’яної підлоги почав повільно підійматися сірий туман. Він стелився низько, тягнувся до ніг, нашіптуючи щось незрозуміле. Я відчула знайому, холодну магію - важку, не живу.
- Назад! - пролунав голос Кріст’єра.
Він стояв трохи осторонь, з простягнутою вперед рукою. Його очі світилися тьмяним, неприродним світлом, а навколо нього здіймалися тіні - не живі, але й не мертві. Каміння тріснуло, і з підлоги піднялися силуети, склеєні з решток кісток давно померлих і темної магії.
Некромантія.
Даргет’єр різко зупинився.
Його впевненість зникла в одну мить, поступившись чомусь іншому - страху.
- Ні… - прошепотів він. - Це неможливо.
Він дивився лише на Кріст’єра, ніби я перестала існувати.
- Ти мав бути мертвим, - голос вампіра зірвався. - Я наказав убити вас усіх. Двадцять три роки тому.
Кріст’єр не відповів. Він лише стиснув пальці - і тіні зрушили з місця.
Скориставшись миттю я спробувала підвестися.
Світ ще хитався, біль пульсував у кожному м’язі, але я вперто вперлася долонею в камінь і підвелася. Ноги тремтіли, зір на мить роздвоювався, та я все ж дотягнулася до меча й стиснула руків’я. Метал був теплим - він чекав на мене.
Даргет’єр навіть не помітив цього. Уся його увага була прикута до чаклуна, ніби навколо більше не існувало ні бою, ні загрози.
Наче Вір’єн не бився пліч-о-пліч із Лібкою.
Наче Дітор не рвав вампірів на частини, залишаючи по собі лише криваві уламки тіл.
Лише тепер, серед хаосу й гуркоту бою, мене раптово вдарило усвідомлення: кровопивць стало більше. Значно більше, ніж було кілька хвилин тому. Коли вони з’явилися?
Серце стиснулося.
Невже маги програли?
Ця думка була страшнішою за будь-який удар - бо якщо так, то ми вже билися не за перемогу. Ми билися за час.
- Твоя мати… - тим часом повільно мовив Даргет’єр. - Хитра жінка. Вона одразу зрозуміла, що я прийду по тебе. І сховала. Сховала так, як тільки могла.
Кріст’єр напружився. Його плечі кам’яніли з кожним словом, а пальці мимоволі стиснулися в кулаки.
- Вона скористалася моєю кров’ю, - продовжив вампір, наче смакуючи кожен спогад. - Провела ритуал зв’язку, викривила слід… Я більше не міг тебе знайти. Ти ніби зник зі світу. Для мене - мертвий.
Він зробив паузу, вдивляючись у обличчя Кріст’єра.
- Вона переховувала тебе роками, - тихіше додав Даргет’єр. - Ціною власного життя. Власної магії. Крапля за краплею спалювала себе, аби я ніколи не відчув твого подиху.
У повітрі зависла тиша - важка, гнітюча, наповнена невимовленим болем. І в цій тиші було зрозуміло: для Кріст’єра це було не просто зізнання. Це була правда, яка різала глибше за будь-яке лезо.
Це зізнання розгублено слухав Кріст’єр - не я.
Я кинулася вперед, не даючи Даргет’єру жодної миті на усвідомлення помилки. Удар вийшов відчайдушним: я вклала в нього все, що в мені залишалося - біль, злість, втому й лють, накопичені за весь цей клятий шлях.
Мій меч розітнув повітря з хрипким свистом і увійшов у тіло Даргет’єра під ребрами. Цього разу - по-справжньому. Не ковзнув, не спинився об захист, а прорвав плоть, ніби розтинаючи щільну, напружену тканину самої темряви. Удар відгукнувся в руці глухою вібрацією, кістки аж дзенькнули.
Темна, майже чорна кров бризнула на холодний камінь і зашипіла, ніби жива істота, що не бажала вмирати. Повітря наповнив важкий металевий сморід. Вампір захрипів - звук вирвався з глибини грудей, різкий і неприродний. Його очі широко розкрилися від подиву й болю, наче він уперше не вірив у власну поразку.
Даргет’єр похитнувся, інстинктивно схопившись за рану. Пальці, заляпані чорною кров’ю, судомно стискали боки, а плечі здригнулися. І вперше за весь бій у його поставі з’явилася невпевненість - крихка, але відчутна, мов тріщина в камені.
Та він був ще живий. Лють і інстинкт виживання дали йому достатньо сили, щоб різким рухом жбурнути мене через усю кімнату. Світ перевернувся, каміння вдарило в спину, з грудей вибило повітря, а в голові дзенькнуло так, ніби мене оглушили дзвоном.
Саме цей удар привів до тями Кріст’єра. Він більше не вагався жодної миті: вихопив меч, зробив крок уперед і з усієї сили встромив клинок просто в серце вампіра.