Тим часом Ебон, все ще скажений від напруги, копитами розкидав двох інших. Один отримав удар прямо в груди й упав на сніг, хриплячи, другий полетів на спину, вдарившись потилицею об камінь.
Я вже відчувала, як серце гупає в скронях, а тіло рухається саме, не потребуючи довгих роздумів. Лезо співало в моїх руках, розрізаючи холодне повітря й плоть, а крики й брязкіт зброї розносилися луною по вулиці.
Останній з тих, що лишився на ногах, спробував утекти. Та я випередила його - зробила випад і встромила меч у спину, аж поки лезо не вийшло з грудей. Він здригнувся, спробував щось сказати, але з рота полилася лише кров.
Коли все скінчилося, провулок наповнила тиша, і тільки наш прискорений подих та ржання Ебона порушували її. Сніг під ногами вже був не білим, а багряним.
Дітор витер меч об сорочку одного з мертвих і видихнув:
- От крек… це було не так страшно, як я уявляв.
Я глянула на нього й посміхнулася краєм вуст.
- І що у вас тут відбувається? - запитав молодий вартовий, зупинившись у кінці провулку й здивовано дивлячись, як я витираю закривавлений меч об брудну сорочку одного з убитих. Його обличчя біліло в світлі смолоскипа, а в очах читалася суміш страху й юнацької бравади.
- А ти що, не бачиш? Вулиці за вас прибираємо, - огризнулася я, навіть не підводячи погляду.
Вартовий ковтнув слину, злегка переминаючись із ноги на ногу, ніби намагаючись виглядати серйозно, але при цьому не надто підходити ближче. Мабуть боявся, що його знудить.
- Арідара, а що ви так пізно робите в місті? - його голос зрадницьки тремтів.
- Тебе чекаю, - відрізала я, ховаючи меч у піхви. Дурні запитання хлопчиська дратували ще більше, ніж запах вміст кішок та крові. Звідки він знає моє ім’я - мене не цікавило. - А ось де ви були, коли вони на нас напали? - різко кинула я у відповідь.
Стражник відвів очі, відчутно знітившись.
- Та… тут недалеко, - промимрив він, переступаючи з ноги на ногу, - але… вам доведеться завтра зайти й пояснювальну написати. А то й перед графом особисто звітувати. Занадто вже багато трупів у вас вийшло цього разу.
Я пирхнула, зловивши його переляканий погляд. Хлопчина явно ніколи не бачив стільки мертвих одразу, та ще й таких обдертих грабіжників.
- Зайду, не переймайся. На вас нічого не повісять, - відповіла я з ледь помітною посмішкою. - Спокійної ночі, юначе.
З цими словами я легко підскочила в сідло. Ебон нетерпляче бив копитом по бруківці, готовий вирватися з темного закутку. Я натягнула повід, і ми потихеньку поъхали вперед, залишивши за спиною тишу, перервану лише тремтливим тріском смолоскипа та нервовим подихом молодого вартового.
***
На наше щастя, у будинку Лібки ще не спали. Мар’єна, побачивши нас заляпаних кров’ю, театрально закотила очі, ніби ось-ось має впасти в непритомність.
- Де ж це вас так, діточки? - розвела руками і заголосила жінка.
- По дорозі до вас, - відповіла я, передаючи Мар’єні плащі, заляпані кров’ю.
- І де ти тільки знаходиш ці неприємності? - запитав Лібка, який також повертався цією дорогою додому.
- Це не я їх знаходжу, - тихо усміхнулася я, - це вони мене знаходять, - додала, спостерігаючи, як Мар’єна метушилася на кухні, збираючи посуд і щось шурхотіло в каструлях.
Не звертаючи уваги на наші запевнення, що ми зовсім не голодні, жінка поклала на стіл ще теплі пиріжки з м’ясом та грибами. Світра, дочка Лібки, швидко поставила їх на стіл. Поки я з Дітором обережно змивали кров з рук і обличчя у відрі, запах свіжоспечених пиріжків наповнив кухню, нагадуючи, що, незважаючи на всі пригоди, ми все ще в безпеці.
Поївши вдруге, ми нарешті завалилися спати. І тут я була непохитна. Відмовившись від спальні, ми з Дітором розклалися прямо на кухні на широких лавках, застелених шкурами, які чудово заміняли лежаки. Мене непокоїв тільки погляд Світри - той голодний, тваринний погляд, яким вона оцінювала Дітора. Ні, я не ревнувала найманця, але зайвих проблем із Лібкою мені зовсім не хотілося. Тим паче, що дівка заміжня, а зараз перебуває у батьків, бо її чоловік з караваном десь на півдні.
Заснути відразу не вдавалося. Мене не покидала одна деталь: тінь, що промайнула неподалік від місця бійки. Спочатку я майже не звернула на неї уваги, але тепер, у тиші ночі, храп Дітора не рахувався, відновлюючи в пам’яті події, пов’язані з грабіжниками, тінь спливла у пам’яті, як непрошений знак. Мимоволі я напружилася, прислухаючись до кожного шурхоту в будинку, і серце трохи стиснулося - відчуття небезпеки не відпускало.
-6-
Вранці мене розбудив запах свіжого молока. Воно стояло на столі в невеличкій глиняній кринкі. Схоже, вчора я втомилася значно більше, ніж думала, адже безсоння, що мучило мене кілька днів поспіль, відпустило саме тоді, коли варто було бути настороженою. Нічні думки, як завжди, залишилися зі мною й після пробудження: як тільки прокинеться Дітор, обов’язково спитаю його про тінь - може, він теж помітив щось дивне. Головне - не забути це зробити.