Даргет’єр схрипнув і, зібравши останні крихти волі, спробував простягнути руку до шиї некроманта, щоб задушити його навіть у смерті. Пальці вже тремтіли в повітрі, коли спроба обірвалася. Зброя у чаклуна була незвичайна - зі сріблом. Контакт із ним став фатальним.
Вампір не встиг торкнутися жертви. Його тіло застигло на мить, наче зламане марево, а потім розсипалося попелом, який осів на камінь тихо й остаточно.
Світ на мить завмер. І це дало мені змогу озирнутися на мою команду.
Мабуть, через отруту, що все ще циркулювала в моєму організмі, усе навколо сприймалося наче крізь марево: звуки приглушені, рухи розтягнуті, барви - тьмяні й неприродні. Реальність хиталася, немов погано закріплена декорація.
Після загибелі голови клану вампіри не розгубилися. Навпаки - стиснули лави й продовжили бій із люттю загнаних звірів. Та їхній опір був марним.
До кімнати один за одним влетіли нові дійові особи: Джаліта, Лютір, Якжка, а слідом за ними - оуданські мисливці.
- Тримайте її! - вигукнув голова загону оуданців.
І лише зараз я помітила Сіру. Вона крутилася біля артефакта, рухалася швидко й зосереджено, немов не помічала хаосу довкола. Її пальці ковзали поверхнею предмета, залишаючи за собою кроваві лінії - одна за одною на ньому з’являлися руни, складні й небезпечні. Дівчина готувалася до призиву. І це мені зовсім не подобалося.
-48-
Сіра, на жаль, була не сама. Поряд із нею стояв той самий дивний тип - той, кому пустельник передав гільдійський медальйон Кріст’єра. Чоловік був зосереджений і мовчазний, обидві руки тримав перед собою, підтримуючи щільний захисний щит. Він тремтів у повітрі, ледь помітно мерехтів і не дозволяв втрутитися ані фізично, ані магічно.
- Сіро, зупинись! - вигукнув Вір’єн.
У його голосі було більше, ніж наказ. Під час подорожі він якось обмовився, що шкодує, що взяв дівчину до команди. Що відчуває провину - адже відбір загону значною мірою лежав саме на ньому, і ця відповідальність, схоже, досі не давала йому спокою.
- Даргет’єр мертвий, - продовжив він уже спокійніше. - Немає причин кликати в наш світ демона.
- Немає? - Сіра раптом зупинилася й повільно обернулася до нас. - А ти давно дивився в небо? Чи не помітив примарного місяця?
- Місяць я помітив, - відповів Вір’єн. - Але ще один демон нам не допоможе. Він не вирішить проблеми.
Сіра гірко всміхнулася. Її обличчя при цьому дивно смикнулося.
- Ще й як вирішить, - сказала вона й кивнула в мій бік. - Он, подивись на неї. А таких, як вона, прийде ціле військо. І де твоя впевненість, що вона не стане на їхній бік?
Вона різко відвернулася й зробила крок до артефакту, ніби остаточно прийнявши рішення.
Вір’єн навіть не глянув на мене. Йому це було не потрібно. Він і так знав, на що я здатна. І знав також, що саме пов’язує мене з цим світом.
- Шагар тобі не допоможе, - я все ж вирішила втрутитися в розмову. - Він надто розлючений, щоб погодитися на будь-які умови…
- Саме так, - перебила мене Сіра, і на її губах з’явилася крива посмішка. - Він розлючений на весь ваш вид. Тож мені навіть не доведеться загадувати бажання. Він сам кинеться в бій. І не питай звідки я все про тебе знаю.
А й дійсно звідки? Та питати навіть не намагалася, бо нарешті зрозуміла, що саме мене так бентежило.
Божевілля.
Очі дівчини були ним сповнені - не сліпою істерикою, а палаючим безумством. Таким, що не сумнівається у власній правоті. Вона або остаточно з’їхала з глузду… або ж хтось надто ретельно й жорстоко попрацював із її свідомістю.
Та, як би мені не хотілося це заперечувати, у її словах була частка істини.
Шагар ненавидів аеланців. Усіх без винятку.
Але навіть він один не зможе захистити цей світ. Не від того, що насувалося. Навіть більше - побачивши мене, він у першу чергу кинеться вбивати саме мене.
Мені кортіло кинути щось різке, на кшталт: “Якби ви не намагалися захопити світ і викликати демона заради Даргет’єра, цей світ не довелося б знову рятувати від чергової катастрофи”. Але я не встигла, бо саме в цю мить заговорив Кріст’єр.
- Навіщо це тобі, Валдрок? - спокійно, майже тихо запитав він.
Це питання зависло в повітрі важче за будь-яке закляття.
І змусило нас усіх інакше подивитися на ситуацію.
Колишній друг відповідати не поспішав. Він зверхньо окинув некроманта поглядом - повільно, з холодною зневагою, ніби оцінював не людину, а невдалий експеримент. Лише після цього нарешті заговорив: