- А як ти гадаєш? Звісно, заради влади. Скажи відверто, - його губи скривилися, - тобі не набридло постійно перед усіма принижуватися? Кланятися радам старших магів, удавати, що вони мають більше прав лише тому, що народилися раніше? Терпіти їхні заборони, обмеження, моралі? - Він зробив крок уперед, і в його очах спалахнув фанатичний вогонь. - Ні? А мені - набридло. Я хочу вільно займатися тим, що мені подобається. Без дозволів. Без страху. От, наприклад, ці чудові химери. Ти ж бачив передостанній зразок. Він майже досконалий, хіба ні?
Валдрок засміявся - і від цього стало моторошно.
- Саме так, - продовжив маг. - Армія таких створінь зійдеться з армією демонів. Звісно, будуть наслідки. Королівства ослабнуть, межі впадуть, старий порядок зруйнується. І тоді я нарешті зможу займатися тим, чим завжди хотів, - химеробудуванням. Виводити нові й нові види. Без обмежень.
- Тоді навіщо вам Шагара? - здивовано запитав Кріст’єр. - Якщо химер достатньо.
Чесно, у цьому божевіллі я теж розгубилася. Логіка вислизала, ламалася на кожному слові. Адже можна було просто натравити химер на королівства - руйнувань було б значно менше. Менше жертв. Менше хаосу.
Валдрок усміхнувся ширше.
- Бо він має стати моїм останнім творінням.
У залі запала тиша.
Я повільно видихнула.
Ні. Цей тип був ще небезпечнішим, ніж Сіра. Його вело чисте, холодне безумство творця, який вирішив, що світ - лише матеріал для експерименту.
- А що було б, якби ми не вбили Даргет’єра? - некромант не відступав, уважно стежачи за кожною реакцією. - Якими були б ваші дії?
Валдрок відповів навіть не замислившись ані на хвилину:
- Усе було б так само. Він би мені не заважав.
У мене в голові остаточно все переплуталося. Адже вампір прагнув убити віл’яна й випити його кров, щоб стати ще могутнішим. Це була його мета, його рушійна сила. І тепер виходило, що для Валдрока це не мало жодного значення? Але як він тоді збирався перетворити демона на химеру? Схоже, хід думок цього… мага був мені неосяжний. Або ж він давно перестав мислити так, як люди.
- Ріда, - тихо звернувся до мене Дітор, майже не рухаючи губами. - Сфера… вона тріскається.
Я різко перевела погляд на артефакт - і серце стиснулося. Сфера вже не була матовою, її поверхню вже обплели червоні жили, схожі на розпечені вени. Вони пульсували, періодично спалахуючи зловісним сяйвом, і з кожним таким спалахом вони розширялися.
- Відходимо, - коротко сказала я, відчуваючи, як ці… дурні добилися свого. - Усі геть із приміщення! Негайно!
Мій голос перекрив навіть гул артефакту. Часу на пояснення більше не було ще мить, і це місце могло перетворитися на пастку для всіх нас.
Та було запізно.
Артефакт уже не просто працював - він жив.
Повітря навколо стало густим і важким настільки, що кожен вдих різав легені, мов холодний ніж. Простір тремтів, викривлювався, ніби саме приміщення намагалося втримати власну форму, але сили стрімко залишали його. Руни, намальовані Сірою на поверхні сфери, спалахували в хаотичному, божевільному ритмі - одні гасли, інші накладалися, змінюючи значення просто на очах.
Камінь під ногами вкрився інеєм, тріщав і кришився, хоча від самої сфери йшов жар, що обпікав обличчя й сушив шкіру. Холод і вогонь змішалися, ламали закони світу, роблячи його нестабільним, ворожим.
І найгірше було не це.
Я почула голос, що лунав із середини.
А ще я в мить зрозуміла: залишити приміщення ніхто не встигає.
Час завмер.
Разом із ним - ми всі.
Світ застряг між ударами серця - і не мав змогу рухатися далі.
Вибух пролунав глухо.
Чи то звук справді був таким, чи мене просто оглушило - розбиратися не було часу. Світ на мить розсипався на уривки відчуттів: тиск, жар, порожнеча. Коли я знову змогла зосередитися, частини храму більше не існувало.
Будівлі наче й не було ніколи. Лише понівечений простір, зламані колони, вирвані з корінням кам’яні брили. Дивом мене не зачепив жоден уламок - ані камінь, ані метал. Лише пил стояв у повітрі щільною завісою, повільно осідаючи, заважаючи розгледіти масштаби катастрофи.
Звідусіль долинали звуки.
Хтось стогнав.
Хтось кликав на ім’я, зриваючи голос.
Десь плакали.
Десь лунали прокльони й уривчасті молитви.
Це місце ще не усвідомило, що саме сталося, але вже платило за це кров’ю.
І попри весь цей хаос мої очі були прикути до однієї постаті.
Висока фігура стояла серед руїн, ніби вибух її не торкнувся. Яскраво-червоне волосся майоріло в потоках пилу й попелу, немов жива пожежа. Навіть у цій розрусі його було неможливо не помітити.