- ЕрТор’є… - почула я своє ім’я.
Його не просто вимовили. Його прогарчали - загрозливо, з люттю, ніби смакуючи кожен звук.
І тоді я зробила єдине, що могла.
Ще міцніше вчепилася в руків’я меча, відчуваючи, як магія в мені підіймається хвилею. Я була готова прикликати всіх духів водночас - навіть якщо це станеться востаннє.
Можливо, так і буде.
Та часу на вагання чи дипломатію в мене точно не залишалося. Переді мною стояв той, хто не стане зі мню домовлятися.
Раптовий спалах блискавки увірвався у простір.
Світ розірвало різким тріском, і повітря здригнулося, ніби його вдарили батогом. Світло було сліпучим, біло-синім, воно різало очі й відкидало викривлені тіні на уламки каміння.
- Та що ж ви ніяк не вгомонитеся… — пролунало з-за завіси світла знайоме, майже втомлене бурмотіння. - Схоже, одного уроку для вас замало.
У мене всередині все похололо.
Я впізнала цей голос. Мандрівник.
Той самий, що завжди з’являвся не вчасно, ламав перебіг подій і зникав, залишаючи по собі хаос та відчуття, ніби за тебе вже все вирішили. І, схоже, цього разу він знову прийшов із черговою “турботливою” витівкою під назвою “так для вас буде краще”.
Я навіть не встигла відкрити рота.
Світ навколо вибухнув яскравим світлом. Простір скрутився, немов його згорнули в тугий вузол, і мене різко підхопило, вириваючи з реальності.
Крізь засліплення й біль я все ж встигла помітити кілька постатей. Вони тягнулися до мене, намагаючись ухопити, вирвати з цієї пастки, зупинити неминуче.
Дурні.
Геть від мене.
Ця справа стосується лише двох.
І вам тут не місце.
Дітор, сподіваюся з тобою все добре і хоча б ще раз тебе обійняти.
Епілог
Тиша накрила мене раптово, важко, безжально - мов глибока вода, в яку пірнаєш без повітря. Вона нагадала про час у Забутті. Про той моторошний проміжок існування, де не було нічого, окрім мене самої. Жодних голосів. Жодних кроків. Лише гул спогадів у голові - настирливий, болісний, такий, що роз’їдав думки зсередини. Вони тиснули на свідомість, стискали її, змушували знову і знову переживати провину, від якої неможливо втекти.
У першу мить я відчула полегшення.
Я зраділа.
Спокій.
Той, про який мрієш у хвилини відчаю.
Той, заради якого іноді хочеться зникнути.
Але ця радість тривала лише мить.
Я різко схаменулася, ніби хтось смикнув мене за серце.
Бо там, за межею цієї мертвої тиші, залишалося моє життя. Усе, що робило мене собою. Мій дім - зі знайомими стінами. Друзі - живі, справжні, ті, хто чекає і вірить. Родина - раптово повернена.
І над усім цим вже зависла загроза - невидима, але відчутна кожною клітиною тіла, мов холодний подих у потилицю.
Цей спокій був пасткою.
Ця тиша - брехнею.
Відпочивати не можна.
Здаватися - теж.
Я не маю права залишитися тут, навіть якщо тут легко дихати. Навіть якщо тут не болить. Бо ціна цього спокою - надто висока.
Треба вибиратися.
Негайно.
Рвати тишу, ламати її, вириватися - доки вона остаточно не поглинула мене разом із моїм життям.
Дніпро
січень 2010 - травень 2011
вересень 2025 - січень 2026