- Я ось думаю… - протягнув Дітор, нахмуривши брови. - Про того чоловіка, що я бачив учора в тіні… потрібно було писати в поясненні чи ні?
Зранку я так і не встигла з ним це обговорити та попередити, тож про всяк випадок запитала:
- А ти про нього написав?
- Ні. Забув. Тільки зараз згадав.
- Тим краще, - я примружилася. - Ти його добре роздивився?
- Не дуже. Він був закутаний у плащ, обличчя не видно. Але одне можу сказати точно - це був чоловік.
- Чому ти так вирішив?
- Бо він був високий. Жінок такого зросту майже не зустрінеш… - він кинув на мене короткий погляд і, зніяковівши, додав: - Ти - виняток.
Я хмикнула. Ми з Дітором справді були майже одного зросту, і на фоні мене більшість людських жінок виглядали крихітними - ледь сягали мені до плеча.
- Мабуть, один із тієї банди, - припустила я.
- Ні, - Дітор різко похитав головою. - Не з них. Він ішов за нами ще до того, як грабіжники вистрибнули з укриття. А щойно вони показалися, він одразу зник у тіні. І тільки-но з бандою було покінчено, він швидко подався назад. Йому просто пощастило, що ми їхали попереду. Інакше він би точно потрапив під удар.
У мене аж щелепа відвисла. Коли він устиг це помітити? Я ж була певна, що хлопець дрімав у сідлі майже всю дорогу.
- Та-а-ак… - протягнула я. Тепер стало зрозуміло, що тінь, яку я бачила напередодні, мені зовсім не привиділася.
- Я ще подумав, - не зупинявся Дітор, - а раптом грабіжники чекали саме на нього?
- А? - я здивовано підняла брови.
- З боку виглядало так, ніби він знав, що за ним полюють. Увесь час озирався. Наче от-от мала трапитися засідка.
Я уважно подивилася на Дітора. Він не жартував. Його голос звучав серйозно, навіть трохи занепокоєно. А мені ж ця думка теж промайнула в голові ще вчора, та я поспіхом відкинула її, вважаючи власною вигадкою. І тепер відчуття тривоги, яке я тоді намагалася заглушити, повернулося з новою силою.
***
Вовкведи знову повернулися. Цього разу Жадка не виявився таким щедрим, як напередодні, тож замість обіцяних винагород химер просто відлякали палаючими стрілами зі стін. Їхні важкі силуети ще довго блукали в темряві за міськими ровами, поки зрештою не розчинилися серед заметів.
Подібної впертості ці створіння ніколи не виявляли. Зазвичай вистачало гучних криків чи одного пострілу, аби вони зникли в лісах на кілька тижнів, а то й місяців. Але тепер… тепер вони приходили знову й знову, ніби щось невидиме вело їх прямо до міських мурів.
Я ніяк не могла збагнути, що саме їх приваблює. Голодом це пояснити не вдавалося. Наступного дня я сама вирішила провести невеликий експеримент. По дорозі на службу принесла добрячий шмат м’яса й кинула його під стіни, попередньо окропивши спеціальним еліксиром, купленим у знайомого мага. Зілля мало підсилювати запах так, аби жодна тварюка не змогла втриматися. І що ж? Вовкведи навіть не глянули у бік приманки. Вони пройшли повз, ніби нічого не було.
Це було надто дивно. Відчувалося, що їх приводить не голод. Вони шукають щось інше. Чи когось. І ця думка не давала мені спокою.
Я ще раз пригадала: перший напад стався наступного ж дня після снігопаду. Здавалось, ніби сама зима їх покликала. А слідом - та загадкова засада грабіжників. Люди з того загону точно були не з Лаора - про це мені при нагоді обережно натякнули вартові, котрі чергували тієї ночі. Вони вдячно прийняли мої пояснювальні записки й тихо зауважили, що зброя й одяг тих нападників радше нагадували південні землі.
Моє серце стиснулося від недоброго передчуття. По тілу прокотилася нервова хвиля, та сама, яка приходить лише у миті великої біди. Я знала цей стан: він ніколи не помилявся.
***
Химери знахабніли до неможливого. Крізь сон я почула, як у дворі почалася якась метушня, і, визирнувши у вікно, побачила самих “гостей”. Їхня поява не стала несподіванкою. Я лише зраділа, що вони вирішили навідатися саме тепер, коли Дітор солодко спав унизу, і щиро сподівалася, що він не прокинеться, поки я не впораюся з тварюками без зайвих свідків.
А впоратися я збиралася особливо жорстко. Не так, як із звичайними тваринами - швидко й без зайвих думок. Ні. Тепер у мені вирувала не просто злість, а дика, майже безумна лють. Як вони посміли вирвати мене з теплих, солодких обіймів сну? Як посміли потривожити серед ночі?!!!
“Роз’єднайся”, - наказала я подумки, і в ту ж мить моє астральне тіло вирвалося з матеріальної оболонки та постало серед озлоблених химер. Я стояла просто в центрі їхнього кола, спостерігаючи за їхньою реакцією з відкритим злорадством: жертва є, але запаху немає.