Астральне тіло мало свою перевагу - воно було невразливим для фізичних атак. Але й недолік мався вагомий: ті крихти магічної сили якими я володіла, передавалася лише частково. Лише чверть від того, що я мала в звичайному стані. Та навіть цього було більш ніж достатньо, щоб дати прочухана непроханим нічним гостям.
Бо неважливо, звір це звичайний чи породжений магією, - усі вони бояться вогню.
“Танець перший. Танець вогню”, - промовила я беззвучну команду, і навколо мене в одну мить здійнялася стіна полум’я. Тільки б не підпалити ліс, промайнуло в голові.
Химери заметушилися, їхні зіниці звузилися, а я, надавши вогню форми вогненної птиці, повела її по колу, розганяючи чудовиськ. І вже за дві хвилини від тієї зграї не лишилося й сліду. Лише запах паленого хутра висів у повітрі.
Я ще трохи постояла, вдивляючись у темряву. Астральне тіло не відчувало ні холоду, ні спеки, і це дозволяло мені спокійно контролювати територію. Переконавшись, що чудовиська не наважаться повертатися, я розчинила закляття й повернулася у власне тіло, яке все так само спокійно лежало на м’якій перині під важкою теплою ковдрою.
Я втомилася. Наче цілу гору на каміння розібрала. Відпочити б після такого але бажання спати відбило начисто. Не знаймо нащо я обережно спустилася вниз і, переконавшись, що Дітор мирно сопе, тихо покульгала повз нього на кухню.
Їсти чи пити не хотілося. Я бездумно переставляла з місця на місце порожню кружку на столі, відчуваючи, як злість шукає виходу. Мені хотілося бодай щось розтрощити, розбити чи зламати, аби заглушити той шалений гнів - на химер, на їхню нахабність, і на саму себе, бо дозволила їм вибити мене з рівноваги.
Магію в побуті я застосовувала лише тоді, коли була абсолютно впевнена, що ніхто не спостерігає. Та й то - тільки в межах власних стін: розпалити вогонь, наповнити ванну, нагріти воду чи пересунути важку річ. Але в бою останні чотириста років я покладалася тільки на власну силу, витривалість, тваринний інстинкт виживання і - жагу крові.
І ось тепер ці тварюки змусили мене застосувати справжню магію поза межами дому, наражаючи мене на небезпеку викриття. Якби це було дрібне закляття, я б ще не сердилася. Але вони примусили мене використати вищу магію, недоступну навіть багатьом архімагам.
І де ж носить Патду, коли я так потребую відповіді?..
-7-
- Вино зранку - ознака проблем, - буркнув Трьома, ставлячи переді мною ще теплий, паруючий кухоль.
Я промовчала, лише “нагородила” його злим поглядом, мовляв, не лізь у справи, що тебе не стосуються.
Нічним змінам я раділа не більше, ніж денним. Ну яке задоволення бродити темними вуличками, засипаними снігом мало не вище колін, відганяючи злодіїв, якими кишить нічне місто, наче собака - блохами?
Зранку Либка без мене подався здавати звіт про чергування, а я пішла сама до корчми, де ми й домовилися зустрітися. Хотілося і поїсти, і поговорити, а заразом обуритися новими “нововведеннями” нашого короля.
Час був дивний: для сніданку вже запізно, а для обіду ще зарано. Тож у корчмі, окрім мене, сиділо всього двоє людей. Хоча… ні. Як я його одразу не помітила?
Незнайомець сидів за сусіднім столиком, півобертом до мене. Капюшон його темно-сірого зимового плаща був насунутий на обличчя так, що розгледіти риси було неможливо. Але несподівано мене пройняло погане відчуття - він стежив за мною.
Найманців у місті було небагато, та й тих я знала не всіх, адже нещодавно набрали нових. Але тут я була впевнена: цей чоловік до нашої професії не мав жодного стосунку. Тоді навіщо він тут, у корчмі, де збиралися переважно найманці? Сюди прості люди рідко заходили, хіба що на хвильку. Чому він так спокійно сидить і сьорбає вино, наче це його звичне місце?
Мене це насторожило. До болю в животі захотілося пролізти в його думки й зрозуміти, чого він чекає. Але зробити це непомітно навіть при такій малій кількості людей було неможливо. Я ще трохи пововтузилася, чекаючи Либку, й була готова збожеволіти від власних підозр.
На щастя, до корчми зайшли Дітор із Гредором. Їхня поява розвіяла тривогу, і я вже не почувалася такою самотньою. Згодом нарешті з’явився і сам Либка - та приніс новину, яка нікого не порадувала.
Минуло тиждень відтоді, як химери навідалися на мій пагорб. Відтоді їх у мене не було, а от біля міських стін вони чи не оселилися. І саме тому за останнім королівським указом охорону наказано було посилити, особливо вночі. Наш монарх до нестями боявся нападу в темний час доби. А це означало одне - що відтепер йому не вдасться нишком залишати палац, аби відвідати чергову коханку.