Обурюватися не мало сенсу. Легше від того не ставало. Залишалося лише мовчки виконувати розпорядження - зрештою, нам за це платили.
Довго засиджуватися не стали. Нашвидкуруч перехопили по парі гарячих оладків із медом і вже збиралися додому. Апетиту в мене не було - нутром я відчувала, як на спині палить чийсь надто пильний погляд. І я так би й не дізналася, хто він, якби незнайомець сам не заговорив, коли я проходила повз, прямуючи до виходу.
- Хіба не прекрасний вогняний птах Фенікс? - несподіване запитання змусило мене завмерти.
Від розгубленості я навіть мову на мить втратила. Лише дивилася на того, хто заговорив. Незнайомець був молодим - на кілька років старший за Дітора, не більше. З-під капюшона вибилося кілька довгих, сріблясто-білих пасм волосся - не сивина, а природний відтінок. На грудях у нього поблискував медальйон середнього розміру з вигравіруваною головою орла.
- Не можу ні підтвердити, ні заперечити, - відповіла я, зібравшись із духом. - Бо ніколи не бачила цих птахів.
Я глянула просто в його світло-сірі очі, наче розплавлене срібло. І в них не було ані тіні безумства.
- Шкода, - зітхнув він. - А от я можу поклястися, що бачив одного тиждень тому, зовсім недалеко звідси, - промовив він багатозначно й додав: - За міськими мурами, в гаю.
- Та ти, друже, перепив, - устряв Лібка. - Фенікси вже років п’ятсот як вимерли. Легенди лише лишилися. Ріда, ходімо, нам ще сьогодні вночі на зміну. Потрібно встигнути відпочити. - І потягнув мене до виходу.
Я йшла за ним мовчки, але до самих дверей відчувала на спині холодне, пронизливе дихання чужого погляду. Сірі очі незнайомця пекли сильніше, ніж морозний вітер за мурами міста.
- Не звертай уваги на слова чаклуна, - сказав Дітор, коли ми вийшли з корчми.
- Якого ще чаклуна? - перепитала я. Голова після розмови з тим незнайомцем розколювалася так, що я ледь могла зв’язно думати.
- З тим, із ким ти щойно говорила. У нього ж на шиї висів амулет-орден, захисний, від сторонньої магії.
- Ти певен, що він чаклун? - недовірливо уточнила я, бо у таких речах Дітору я довіряла не надто.
- Певен, - кивнув він. - Це орден Рамірських магів. Я їх добре знаю, їхня фортеця стояла неподалік від того місця, де я виріс.
- “Стояла”? - насторожено перепитала я, зупинившись на мить. Мені не сподобалося це слово. Наскільки я знала, їхній замок і досі мав височіти на скелях, як і сотню років тому. - А що з нею тепер?
- Та нічого. Стоїть собі, як і сто років тому, - голос Дітора трохи знітився, став тужливим. - Це мого селища більше немає. Його знищив землетрус, випадково викликаний одним із магів.
Я завмерла. Усередині мене наче цілий рій думок одночасно знявся з місця, кружляючи й боляче жалячи мозок.
Амулет-орден? Невже такі речі можуть бути настільки сильними, що я навіть не відчула в тому чужинцеві магії? Якщо так, то виходить, поки я тут витрачаю час на чергування та сварки з Жадкою, маги не сидять без діла, а працюють, вдосконалюючи свої артефакти. І не тільки артефакти...
Маги й їхні справи ніколи особливо мене не цікавили - аби лише не створили ще якоїсь нової потвори, або, ще гірше, не відкрили двері чомусь, чого ми навіть уявити не можемо. Але от амулети, здатні приховувати силу… це мене зацікавило по-справжньому.
“Стоп! - жорстко зупинила я сама себе. - Магічні потвори, химерна заметіль зі слідами чарів, чаклун із захисним амулетом… Що взагалі відбувається? Як так сталося, що я про це нічого не знаю, а вони, схоже, прекрасно обізнані про мене?!”
Усередині поволі зростала злість. “Ні, цього разу я не замовчу. Треба буде написати листа відразу після повернення Патди. І не просто написати, а вимагати чітких відповідей. Бо терпець мій уже майже увірвався”.
***
Коли я повернулася додому, перш за все обійшла територію довкола свого будинку. Перевірила кожен кут, кожен закуток. Але - нічого. Жодних слідів.
Сніг, що падав цілий тиждень, давно поховав під собою будь-які відбитки чи знаки. Лише глибокі замети нагадували про те, що дощ тут давно змінився білою ковдрою.
“Раніше треба було перевіряти, раніше… - подумки лаяла я саму себе, відчуваючи, як роздратування стискає серце крижаним обручем. - А тепер усе стерто. І якщо хтось і стежив, я цього вже ніколи не доведу”.
***
Зла й недоспана, я плелася слідом за Лібкою. Відпочити вдень так і не вдалося - думки про того клятого чаклуна не давали мені спокою. Мозок, мов на розпечених вуглинах, крутив одне й те саме: звідки він узявся і чому з’явився саме тепер? Доля, ніби зумисне, підкидала мені нову загадку, добре знаючи, що аналітика - моє слабке місце.