Я ніяк не могла відірватися від думки, що химери почали осаджувати місто саме напередодні появи чужинця. А якщо це він їх навів? Спеціально, щоб вистежити мене. І ще той незнайомець, якого нібито очікували грабіжники… Ха, не здивуюся, якщо це один і той самий чоловік.
Але навіщо йому це? Чому він ризикує? Зв’язуватися з такими, як я, було небезпечно.
Нас боялися. Нам кланялися. Нашим іменем присягали, і ці клятви були нерушимі.
То чого ж він хотів від мене, якщо й справді знав, хто я така?
- Дю-дю-дю… - пробурмотіла я, цокочучи зубами.
- Що, дю-дю? - перепитав Лібка, так само стукаючи зубами.
- Хо-ло-о-одно, - пояснила я, не заглиблюючись у власні думки.
- На, ковтни, - промовив напарник і простягнув мені флягу.
Я сьорбнула з неї й відразу закашлялася. Гірка рідина обпекла горло, розливаючись гарячою хвилею по всьому тілу й даруючи оманливе, коротке тепло.
- На травах настоював? - поцікавилася я, повертаючи йому флягу з самогоном.
- На тих самих, - підтвердив Лібка й з задоволенням спостерігав, як я морщуся. Міцні напої я ніколи не любила.
- До ранку не дотягнемо, - буркнула я, поглянувши на холодне світло зростаючого місяця. Зима тільки-но почалася, а вже кусалася так, ніби стояла в самому розпалі. - Треба бодай на годинку десь зігрітися.
- І де ти пропонуєш? Усе давно зачинене.
- А може, до бісу це чергування, та й гайнемо додому? - знову озвучила я ту думку, що крутилася на язиці з самого початку. Порожні й тихі вулиці навіювали таке бажання особливо сильно.
- Не вийде, - похитав головою Лібка, хоч я знала: він сам не раз про це думав. - Нас перевіряють.
Немов на підтвердження його слів із-за рогу з’явився Фурд - один із наших десятників, теж вигнаний на нічне чергування. Його масивна постать темною глибиною височіла в сідлі над нами.
- Чого стали, як укопані? - буркнув він, насуваючись на своїй гнідій кобилі.
- Ми й не стоїмо, - відказав Лібка, не моргнувши й оком. - Он, бачиш наші сліди? Прийшли звідти, - він кивнув на протоптану за день дорогу, - а тепер ось думаємо, куди податися далі, щоб не повторюватися з іншими.
- Квіткову вже обходять Сарка з Барґо. Йдіть на Храмову, там порожньо, - відрубав Фурд і, пришпоривши коня, повільно рушив далі.
Ми мовчки почекали, поки він від’їде достатньо далеко, щоб не почути наших слів.
- І як у нього нічого не відморожується, сидячи в сідлі? - прошипіла я крізь зуби, розтираючи закоцюблі руки.
- А в нього такий шар сала, що жоден мороз не проб’є, - цілком серйозно відповів Лібка, але куточки його губ сіпнулися в усмішці.
Я хмикнула, але всередині було зовсім не до сміху. Мороз стискав груди так, що навіть дихати ставало важко, а в голові й далі крутилися думки про чужака й химер, мов злі оси в замкненому глечику.
***
Фляги Лібки надовго не вистачило - вона спорожніла трохи за північ.
Ми блукали вулицями Благородного міста без особливої мети, розганяючи одним своїм виглядом дрібних злодюжок та бездомних жебраків, що тулилися в тінях підворіть. Та нарешті натрапили на непримітні двері, над якими висів потемнілий від часу ліхтар із тьмяним масляним світлом та хитка вивіска з гучною назвою “Весела вівця”. Назва обіцяла більше, ніж могла дати.
За дверима ховалася звичайнісінька корчма, мало чим відмінна від “Трьоми” чи десятка інших. Хіба що чистотою вона аж ніяк не могла похизуватися: запах кислого пива, диму та прілого дерева зустрів нас із першого кроку.
Усередині було тепло й доволі порожньо. Лише в темному кутку сиділа невелика компанія з підозрілою зовнішністю - на обличчях цих людей виразно читалося ремесло великої дороги. Надто часто останнім часом мені траплялися такі “мандрівники”. У протилежному ж кутку, відгороджений від усіх напівтемрявою, сидів хтось із глибоко насунутим на лоба каптуром. Він тихо перебира́в тонкими довгими пальцями струни бандури, виводячи тягучу мелодію й напівпошепки підспівуючи їй. Лише по голосу я зрозуміла, що це був чоловік.
Його пісня була стародавньою, сумною і водночас ніжною:
“Що світила в нічному небі
Яскравою зіркою ти для мене була.
По незнайомому, темному лісі
Впевнено до світла дорогою вела.”
Мої вуха ловили кожне слово - баладі було не одна сотня років, але вона, як і раніше, не виходила з моди, бо в ній було щось вічне.
- Чого бажаєте? - раптом долинув голос корчмаря. Маленький дзвоник, примотаний до дверей, розбудив його від дрімоти.
- Вина, гарячого, - одразу замовила я, вмощуючись біля стійки. Так було зручніше наглядати за підозрілою компанією в дальньому кутку.