- Рідкі гості, такі як ви, заглядають у мою “веселушку», - защебетав корчмар, старанно витираючи щойно помиті кухлі. Видно, не хотів ударити обличчям у бруд, подаючи напій у немитому посуді, бо дуже вже боявся зганьбитися перед найманцями.
Вино справді принесли гарячим, щедро приправленим прянощами, щоб заглушити кислуватий присмак дешевизни. Я з досадою подумала: і звідки у Благородному місті взялося це занедбане кубло? Для прислуги, чи що?
- Ви просто погрітися зайшли чи когось шукаєте? - поцікавився корчмар, уважно розглядаючи мене й Лібку, немов намагаючись запам’ятати кожну дрібницю нашої зовнішності, аби потім переказувати знайомим плітки.
- Погрітися, - відказав Лібка, зробивши ковток. - А ти, хіба не чув, яку дурість вигадав наш король?
- Чув, чув, - закивав корчмар, ніби підтверджуючи свою обізнаність.
Я ж у розмову не встрявала, вважаючи за краще прислухатися до того, про що шепочеться компанія в кутку. Пробитися крізь гомін було важко: корчмар, Лібка й музикант у своєму закутку заважали. До мене долітали лише уривки. Та все ж я чітко розрізнила два слова: “рамірський чаклун” і “оуданський орден”.
Мене пройняв холодний піт. Не мала жодного сумніву: рамірський чаклун, про якого вони говорили, і той, з яким я зіткнулася у “Трьоми”, - це одна й та сама особа. Що ж такого він скоїв, якщо за ним відрядили мисливців-ліквідаторів з Оуданської обителі на західних островах? Коли вони його знайдуть, добра йому точно не буде.
Та раптом у корчмі запанувала мертва тиша. Затихла і музика, і розмови. Від дверей потягло холодом і смородом гнилизни.
Я відірвала погляд від своєї кухлі. Лібка зблід, ніби в ньому й краплі крові не лишилося, корчмар закляк, ось-ось готовий зомліти. Я обережно повернула голову й зрозуміла причину їхнього жаху.
Будь мої нерви слабшими, корчму наповнив би мій власний, несамовитий вереск. І, чесно кажучи, ніхто б мене за це не осудив. За своє життя я бачила чимало, завжди вміла тверезо оцінити ситуацію. Але те, що зараз входило у двері… Це було вже занадто.
Маги що, з глузду з’їхали?! Новий вид химер виводять?! А потім ще й оживляють трупи! Фу, який сморід! Видно, перш ніж повернути цього монстра до “життя”, його тіло кілька днів тримали в теплі, доки не почалося розкладання.
Мене нудило, я намагалася дихати через раз. Основа потвори - ведмідь, тигр (цікаво, хто це ще й у східні землі за ним їздив?), але найстрашніше - в ній була частина людини. Мертвої людини.
Може, це саме творіння мого знайомого чаклуна? І за це його тепер шукають? - майнула думка в голові, перш ніж чудовисько кинулося на нас.
Інстинкти спрацювали швидше за розум. Я вихопила меч ще до того, як химера встигла доторкнутися до мене. Відсікати голову - не найкращий варіант, але іншого не було. Тварюка впала на брудну підлогу, заляпавши її темною, задушливо-смердючою кров’ю. Мене ледь не вирвало поряд із її тілом.
- Господар, витягни краще це лайно надвір і зачиняй свій заклад, якщо жити хочеш, - порадила я, переступаючи через труп і намагаючись дихати якнайрідше.
Корчмар, попри розгубленість, ожив: радів, що в його корчму зайшли найманці й урятували його життя, та водночас лаяв долю, бо тепер доведеться відмивати підлогу. Схопився прудко, перескочив через стійку й заходився прикидати, як би позбутися трупа.
Компанія в кутку хутко зашепотілася й, не бажаючи надовго затримуватися, зникла. А от музикант навпаки - відклав бандуру й підійшов допомогти.
- Бери за ноги, я за руки, - сказав він корчмарю, відкинувши каптур. Рудувате волосся впало на обличчя, приховуючи його, немов вуаль, але це вже явно був молодий чоловік. - Винесемо на двір, а то сморід до блювоти.
- Ріда, ходімо, - тихо покликав мене Лібка. - Треба наших попередити. Якщо ще є кого попереджати…
***
Попередити всіх ми так і не встигли. Вовкведи, разом із новим різновидом химер, прорвавшись у місто, влаштували справжню бійню. Вони почали з беззахисних бездомних, що спали під стінами будинків, а закінчили на вартових, які не встигли навіть підняти зброю. Закривавлені тіла лежали в заметах, мов поламані ляльки, в неприродних позах, заливши сніг густою червоною кров’ю. Мороз не встигав сховати цей жах під білою кіркою.
Стільки проклять і лайки я від Лібки ще ніколи не чула. За три роки наших стосунків зазвичай лаялася тільки я, а він залишався спокійним, навіть холодним. Тепер же він сипав словами, від яких блідли б навіть досвідчені моряки.
Ранок настав важким. Ховати мертвих не було змоги - земля скувалася кригою, і навіть лопати з кирками не брали її. Тому всіх загиблих склали докупи, обклали сухим гіллям і рясно полили олією. Вогнище спалахнуло високо, чорний дим тягнувся в небо, і то був вогонь скорботи. Палаюче полум’я відбивалося в очах тих, хто вцілів, і ні слова не потрібно було, щоб зрозуміти їхній біль.