Поранених віднесли до місцевих магів. Їхні домівки стали схожі на невеликі лікарні - стогін, запах крові й цілющих трав стояв у повітрі. Люди перешіптувалися про нову загрозу. Химер, схрещених із тиграми та ведмедями, вже встигли прозвати “тигрведами”. Ніхто не знав, чи їхні рани та слина не несуть зарази, подібної до прокляття вовкулаків чи вампірів. Страх поселився в місті, ніби тінь, що не відступає навіть удень.
На своє полегшення, біля свого дому я не виявила свіжих слідів тварюк. Натомість натрапила на відбитки людських чобіт. Важкий крок, глибокі вдавлені сліди у снігу. Я одразу зрозуміла: це не Дітор. Його сліди я вже вивчила напам’ять, могла впізнати серед сотні інших.
Зайшовши всередину, я знайшла найманця безтурботно сплячим. Добре, що сьогодні не його зміна.
- Щось трапилось? - запитав він, прокинувшись від шуму, який я створювала.
- Звідки така думка? - здивовано перепитала я.
- Ти гупаєш, - відповів він і пильно глянув на мене. Очевидно, мій вираз обличчя сказав більше, ніж будь-які слова. - Якщо тебе щось гризе, ти топаєш гучніше ведмедя.
Я мимохіть посміхнулася. Влучно відмічено, уважний ти мій.
- Ніхто не заходив? - обережно запитала я, в душі сподіваючись, що ці сліди залишив хтось зі знайомих.
- Ні. Нікого не було. А хтось мав прийти?
- Не мав, - видихнула я, опускаючись на стілець.
- Може, розкажеш, що сталося? - Дітор поволі сповз із дивана й сів біля мене.
Приховувати вже не було сенсу. Я розповіла все як було: про нічну корчму, про раптову атаку, про химер і про кривавий ранок.
- Лібка живий? - тихо спитав він, уважно стежачи за моїм обличчям.
- Так, тілом - у порядку. Ми були в Благородному місті, там тільки одна тварюка й забрела. Але коли він побачив окривавлене тіло Гредора… він, наче з ланцюга зірвався. Я ніколи його таким не бачила.
Я відчула, як у мені піднімається втома, важка й непереможна, мов камінь.
- Та це все було вночі, - закінчила я. - А зараз - митися. І спати. Спати, спати й ще раз спати.
-8-
Я лежала без сну, втупившись у балдахін над ліжком. Втомлене тіло прагнуло спокою, та щойно я заплющувала очі - кошмар ночі оживав знову й знову, мов знущаючись із мене.
Переді мною вставали ті картини, які варто було б розповідати лише біля нічного вогнища, та й то, щоб налякати слухачів, а не переживати наяву.
Коли ми з Лібкою спустилися до нижнього міста, перед нами відкрилася справжня прірва жаху. Вузькі вулички були переповнені чудовиськами, немов саме пекло вирвалося на волю. На шляху їм стояли наші найманці - відчайдушні, але виснажені, вони намагалися хоч якось стримати навалу. З усіх боків долинали передсмертні крики, стогін і прокльони, що змішувалися в химерний хор відчаю.
Я бачила, як одна потвора кидалася з одного воїна на іншого, рвала тіла, немов ганчір’я. Хтось спробував відбитися вогнем - і тепер він сам лежав мертвий, розірваний на шматки, а некероване полум’я з шаленим танцем пожирало солом’яні дахи нетрів. Запах гару змішувався зі смородом крові, від якого пекло в горлі.
На мить мені здалося, що я повернулася додому, у те пекло, яке колись залишила за спиною. Атмосфера бою була для мене занадто знайомою, рідною майже до болю. Але голос Лібки, гучний і лютий, вирвав мене з цього моторошного відчуття.
А далі - все пішло так, як я колись любила. Крики, звірячий рев і кров. Кров усюди: на снігу, на моєму мечі, на одязі… навіть на губах. Вона пекла, збуджувала, кликала глибше.
Лібка стояв спиною до мене, перетворений на саму лють. Смерть Гредора підштовхнула його в безодню гніву: він бився, мов одержимий, не шкодуючи ані себе, ані ворогів. Один за одним чудовиська падали під його ударами, та я бачила - він виснажувався швидше, ніж мав би.
А я… я ледве тримала себе. Ледь стримувала ту силу, що рвалася назовні, готову змести все довкола, і друзів, і ворогів. Моя сутність прагнула вирватися, показати, ким я є насправді. Темрява приховувала лише частину - спотворене трансформацією обличчя, очі, що світилися нелюдським світлом. У глибині душі, там, де ще залишалася крихітка людського, я тішилася бодай тим, що це було сховане від чужих поглядів.
Бо якби вони побачили мене справжню – хтозна, кого б вважали страшнішим: химер чи мене.