***
Сонце вже хилиталося до горизонту, фарбуючи небо у мідно-червоні барви, і я зрозуміла, що настав час повертатися до столиці. Дітор, як завжди впертий, вирішив йти зі мною. Я не стала перечити - воно й на краще. Страшно було залишати його самого на моєму пагорбі: хто знає, чи не надумають ті створіння знову заглянути “на вогник”. Проти вовкведів мої укріплені двері, може, й вистояли б, а от проти тигрведів - я не була впевнена навіть наполовину.
У столиці першим ділом я розшукала Лібку. Його було легко впізнати здалеку - ходив похмурий, наче сама чорна хмара, з опущеною головою, мовби ніс на плечах тягар усього міста. Та щойно він помітив нас із Дітором, його обличчя трохи просвітліло, і він одразу кинувся ділитися останніми новинами.
Новини, щоправда, були не з приємних.
Виявилося, що вдень наші найманці натрапили на лазівку, через яку химери пробралися до міста. Початок її знаходився під самою південною стіною, а от кінець… на диво, вів у підвал будинку одного з магів, яких найняли спеціально для охорони столиці.
- Уявляєш? - глухо мовив Лібка, стискаючи кулаки так, що кісточки побіліли. - Власний підвал того, хто мав би захищати нас, став входом для чудовиськ.
Для чого це було потрібно чаклуну, ми так і не дізналися. Маг не встиг нічого пояснити - він загинув миттєво від власного ж закляття. Самозахист? Спроба замести сліди? Чи кара від вищих сил? Ніхто не знав. Його тіло спалахнуло, і від нього залишилася лише купка сірої попелястої пилюки, яку вітер розніс по кутках.
Запах паленого стояв у повітрі ще довго, нагадуючи всім про зраду та смерть.
***
Ще два тижні поспіль ми патрулювали місто у посиленому режимі - не лише вночі, але й удень, про всяк випадок, щоб переконатися, що потвори раптом не повернуться. Та після смерті мага химер біля міських стін більше не бачили навіть удень.
Столиця поступово заспокоювалася. Здавалося, сама зима своїм м’яким білим покривалом прагнула стерти з пам’яті мешканців ніч жаху, заховати криваві сни у глибині снігів. Попереду чекали зимові свята, і людям кортіло сміху, тепла та веселощів, а не скорботи й страху.
Постраждалі будинки вже встигли полагодити, нові балки та свіжий тин гармонійно лягали під покровом снігу, приховуючи всі сліди руйнувань. Кривавий бруд зник під білим настилом, ніби й не було тих жахливих подій.
Король, добре розуміючи, що народові потрібне відволікання, вирішив влаштувати “дванадцятиденні бали”, які мали завершитися у День Зимового Сонцестояння, останній день року. Для монарха це був не лише привід зміцнити власний престиж, а й спосіб показати, що його влада сильніша за будь-який жах.
Знатні роди з’їжджалися з усієї округи. Кожен прагнув продемонструвати свою відданість монарху, засвідчити могутність прізвища і водночас не відстати від сусідів. Слухи про нещодавні напади не стали для них перешкодою - бажання блиснути на королівських прийомах виявилося сильнішим за страх.
А внизу, серед простого люду, життя текло своїм чередом. У переддень свят кожен двір прикрашали ялиновими гілками, з печей тягнувся запах свіжоспеченого хліба й медових пряників. У заможніших господах пекли пироги з капустою чи маком, а бідніші сім’ї тішилися хоча б кашею з сушеними яблуками.
В селі, за містом, діти, червоні від морозу, носилися вулицями з глиняними свистульками, а чоловіки збиралися гуртом, випити по келиху дешевого еля в ближньому шинку. Жінки вивішували над дверима обереги - з часнику, звіробою чи барвінку - аби відганяти нечисть, бо пам’ять про химер ще була свіжа. Увечері селяни збиралися в хатах гуртом, співали стародавніх пісень, а старші розповідали дітям казки про духів, що приходять у найдовшу ніч року.
Хтось пустив чутку, ніби на бали запросили й найманців, які брали участь у “кривавій ночі”. Та всі ми розуміли - то лише плітки. Король навряд чи покликав би простих вояків до своєї зали, хіба що когось із привілейованих, як-от Вір’єн та йому подібні.
Ми ж відзначали свята по-своєму - вдома, у колі близьких. Тихо, спокійно, без зайвого блиску. Сімейне тепло й затишок здавалися мені дорожчими за всі королівські забави.
***
Останній вечір свята ми з Дітором проводили вдвох га грою в лоут, тихо й спокійно, як і личить порядній родині. Ніяких гучних свят, ніяких натовпів і метушні - лише ми двоє, наш дім та спокій, якого так бракувало в останні тижні.
За вікном падав густий лапатий сніг, поволі засипаючи двір свіжою білою ковдрою. Дерева у лісі, вкриті кригою, тріщали під тиском вітру, наче кістки старого велетня. Полум’я в каміні то розгорялося, то тремтіло, відгукуючись на кожен порив холодного вітру, що тоскно завивав у димарі, нагадуючи голоси душ, загублених у хуртовині.