Наш скромний, але затишний вечір був перервана різким стуком у двері.
- Кого це ще принесло? - майнула в мене думка.
Я насторожилась. У такий пізній час до мене не заходив ніхто з близьких - навіть Лібка уникав нічних візитів. Сусіди також ніколи в такий час не приходили. Тож поспішати відкривати я не стала. Стукіт повторився знову - цього разу більш різкий, настирливий, майже вимогливий.
- Мені відчинити? - обережно запитав Дітор, помітивши мої вагання.
- Ні, сиди на місці, я сама, - відповіла я, встаючи з-за столу. - Я швидко.
Стукіт тим часом усе посилювався, немов гість за дверима прагнув пришвидшити кроки неповороткого господаря. Я не стала питати “Хто там?” - одним різким рухом розчинила двері, й носом до носа зіткнулася з тим самим чаклуном із корчми. Після тієї зустрічі я його більше не бачила, хоч у столиці давно ходили чутки, що маг і досі десь тут переховується.
Ми обидва завмерли, розгублено дивлячись одне на одного просто на порозі, випускаючи назовні дорогоцінне тепло мого дому. Чаклун, здається, не очікував, що я так різко відчиню двері, а я, у свою чергу, не гадала, що він стоятиме на моєму порозі майже серед ночі. Ми мовчки дивилися одне на одного довше, ніж належало б, і саме тому з кымнати вийшов Дітор, аби дізнатися, що мене затримало.
- Ріда, чого ти двері тримаєш відчиненими? Вже снігу намело по коліна, - сказав найманець, наче повноправний господар цього дому.
Я нарешті вирвалася з полону розгубленості й спитала:
- Що тобі треба?
- Може, спершу впустиш мене? Я мало не замерз, поки до тебе добирався, - відповів маг.
Мені дуже хотілося грюкнути дверима просто перед його носом. Але замість цього я відступила вбік, дозволивши йому увійти.
- Ну то чого ти прийшов? - повторила я питання, проводячи непроханого гостя до вітальні.
- Я прийшов найняти тебе, - без прелюдій випалив чаклун.
- Отак одразу? Найняти? І для якої справи?
- Мені потрібно доставити одну річ до Триграду. І я хочу, щоб ти супроводжувала мене як охорона.
- А чому ти вирішив, що я впораюся з цим? - мені не подобалися чутки, що ширилися про нього. – Хіба замало більш досвідчених вояків?
- Ти впораєшся, я певен, - відповів він і, трохи помовчавши, додав тихіше: - Бо я знаю, хто ти насправді.
Моя й так бліда шкіра стала ще білішою за сніг. Ну от і все… Зараз він скаже, хто я насправді, і тоді почнеться! Я відчула, як серце стискається від страху. Кинула тривожний погляд на Дітора. Недарма ж мені цей маг одразу не сподобався.
- І хто ж я? - наважилась спитати. Йох, будь що буде.
Маг кинув погляд на Дітора. Найманець стояв, насупившись, спершися плечем на одвірок, і дивився на гостя з відвертою неприязню, наче готовий у будь-яку мить вихопити меч. Чаклун же зробив крок до мене, і, нахилившись так близько, що я відчула запах сухих трав і диму на його плащі, майже пошепки мовив:
- Ти - ведунка.
З грудей вирвався полегшений подих, ніби камінь із душі впав.
“А ти, маг-недоучка, - подумала я, - якщо сплутав мою силу з людською магією!”
Та сперечатися не стала: навіщо переконувати того, хто сам готовий у щось вірити.
- Скільки платиш? - відразу перейшла я до справи.
- Десять золотих вінок. П’ять одразу, п’ять - після завершення.
“Ого! - майнула чергова думка. - Одна вінка - майже моя річна платня, а він дає десять… Багато живеш, чаклуне”.
- Оплата гідна. Аж занадто. Когось боїшся?
- Розбійників, - відповів він без жодної паузи.
- А може, ще й химер?
- І їх теж.
- А ще мисливців з Оуданського ордену?
Маг трохи примружив очі.
- Схоже, ти надто багато дізналася про мене.
- Авжеж. Ти ж у нас тут місцева знаменитість, - не втрималася я від іронії.
- Але до більшості проблем я непричетний, - спокійно відказав він.
- Авжеж, - повторила й кинула я вже з відтінком насмішки.
- То що, береш замовлення чи ні? – проігнорувавши мій тон запитав він.
- Ні. Вибач, але зараз я працюю на графа Хайдена. Захищаю місто. Тож пошукай інших охоронців.
Чаклун злегка посміхнувся й уважно подивився мені просто в очі. У його погляді не було злості - радше цікавість, мовби він намагається прочитати мене, мов старий пергамент.
- Що ж, тоді доведеться звернутися до самого графа Хайдена. Може, в нього знайдеться гідна тобі заміна.
- Запитай, - спокійно промовила я, хоча всередині майнула тривога. Дуже не хотілося, щоб наш наймач вирішив позбутися мене так просто.
Чаклун пішов, залишивши по собі важкі роздуми на кшталт того, чому він звернувся саме до мене. Раптом він знав набагато більше, аніж хотів показати? І чи не доведеться мені знову тікати, шукаючи черговий тимчасовий дім?