- Гадаю, представляти вас немає потреби, - сухо промовив маг, іронічно зиркнувши на наші обличчя. - За вашими виразами й так видно, що ви знайомі дуже добре.
- Ти навіть не уявляєш, наскільки добре, - прошипіла я крізь зуби.
Тепер мені стало зрозуміло, чому Лібка так раптово отримав підвищення на службі. Все зійшлося в єдину картину.
- Вирушаємо завтра зранку. Маємо встигнути дістатися до Брекви ще до темряви, - його тон не допускав заперечень.
Та й сперечатися справді не мало сенсу. Маг мав рацію: якщо ми не вирушимо на світанку, то ночувати доведеться в засніженому лісі під голим небом - серед вовчого виття, скрипучих від вітру дерев і холоду, що пробирає до кісток.
***
Попрощавшись і відправивши Дітора вечеряти до “Трьоми”, я вирішила навідатися ще в одне місце.
Обережно постукавши у трухляві двері, я й не встигла відсмикнути руку, як їх майже одразу відчинили - наче тут справді на мене чекали.
- А, це лише ти? - скрипнув надірваний голос старої жінки. - Чого приперлася?
Запитати: “а кого чекала” я не наважилася. Не моя це справа. Вже не моя.
- Добрий вечір, Такієна. Хочу придбати в тебе кілька зіллів.
- Я цим не займаюсь… - відрубала вона.
- Та годі. Завтра зранку вирушаю до Тригрида, і мені потрібні твої настої.
- Вінка, - нагло відповіла бабця, уп’явшись у мене своїми вицвілими очима.
Я мимохіть розкрила очі ширше від почутого. Та торгуватися не наважилася: з віком Такієна ставала дедалі більш ворожою до мене, могла й узагалі відмовити щось продавати. А дорога попереду небезпечна - її цілющі зілля вже не раз рятували мене в подорожах. Так, із нами їде чаклун, але я й гадки не маю, який рівень у нього сили й до чого він схильний.
Я поклала на стіл дві золоті монети.
Бабця хмикнула, сховала гроші в жменю й повільно пішла до іншої кімнати, залишивши мене саму.
Чекати довелося довго. Схоже, стара жриця ховала від усіх свої запаси, наче оберігала останні крихти колишньої величі. Чи варила вона нові настої - я ніколи не цікавилася. Скоріш за все - ні. Залишивши службу, жінка, ймовірно, втратила й силу.
Нарешті вона повернулася, тримаючи в руках невеликий вузлик із темного полотна.
- Тримай. Це все, чим можу поділитися.
- Дякую…
- В останній раз бачимося, - хрипко мовила вона, пильно вдивляючись мені в очі. - Нічого не хочеш мені сказати?
Її впевненість різонула холодом. Невже вона відчуває наближення своєї смерті? Чи моєї?...
- Вибачення я вже просила, і не раз…
- Їх я ніколи не прийму, - відрізала стара. - Але пообіцяй одне. Дістатися храму й запалити нові свічки.
- Обіцяю, - прошепотіла я.
Жінка лише кивнул а, мов остаточно поставила крапку.
Я не стала більше затримуватися. Вийшла у прохолодну ніч, де крізь хмари пробивалося крихке світло місяця, й поспішила додому. Попереду ще чекали збори, і часу залишалося зовсім небагато.
А обіцянка… Вона зависла між нами, мов невидимий тягар, від якого не втекти. Кожна з нас добре розуміла, що виконати її неможливо - храм уже понад століття стоїть у руїнах, зарослий диким плющем і мохом, забутий навіть тими, хто колись приносив туди молитви. Вівтарі давно перетворилися на купу каміння, колони впали, а від стін залишилися лише уламки, які стирчать із землі, наче поламані кістки. Лише вітер ще знає ту саму мелодію, яку колись співали жриці, та й то він шепоче її похмуро, ніби нагадування про те, що обіцянка приречена з самого початку.
-10-
Дороги до Брекви як такої не існувало. Лише тьмяний слід від саней, давно прокладений кимось і вже майже повністю засипаний свіжим снігом. Ми трималися тієї слабкої колії, рухаючись один за одним: я вела попереду, за мною їхали Таргас, чаклун, Сіра, Дітор, а замикав наш невеликий загін Вір’єн, ніби намагаючись узяти під контроль наші спини.
Їхали мовчки, не зупиняючись навіть перепочити. Перекушували на ходу: сухі шматки в’яленого м’яса, хліб, що вже встиг затвердіти від морозу. Кінський подих здіймав у повітрі клуби пари, які швидко розвіював холодний вітер. Чим далі ми заглиблювалися в дорогу, тим темнішими ставали небеса. Хмари обіцяли хуртовину, і вона вже насувалася з півночі. Нам пощастило - у Брекви ми встигли до початку завірюхи, котра, здавалося, мала тривати всю ніч.
Заїжджати безпосередньо в саме село ми не стали - там давно не довіряли чужинцям і ставилися до них із пересторогою. Замість того зупинилися в придорожньому трактирі, що стояв трохи осторонь від осель.