***
Ранок видався казковим. На чистому блакитному небі не було жодної хмаринки, а яскраве сонце так сліпило очі, що доводилося час від часу прикривати їх рукою. Повітря стояло нерухоме, без жодного подиху вітру, і день обіцяв бути напрочуд теплим, як для зими. Під копитами коней ритмічно й монотонно скрипів пухкий сніг, і жодна жива душа не трапилася нам за весь час дороги - навіть сани лісорубів не з’являлися на горизонті.
Але вже опівдні погода різко змінилася. Наче за чиїмось наказом, небо вмить затягнуло важкими свинцевими хмарами. Сніг пішов одразу густою стіною, і світ перетворився на суцільну білу млу. Величезні сніжинки падали так щільно, що шлях майже зник перед очима, і доводилося рухатися повільно, наче на дотик. До темряви ми, звісно ж, не встигли дістатися до наступного села.
Ночувати довелося в покинутій лісорубській хатині, яку, на щастя, відшукали неподалік від дороги. Такі домівки ставили через кожну половину денного переходу, і вони не раз рятували мене, коли зупинятися в трактирах було небезпечно, а в лісі ночувати не хотілося. Піч у хатині була ціла, слава небесам, от тільки запасу дров не виявилося - лісовик побери. Знаючи звички лісорубів, я швидко відшукала сховницю під однією з дощок підлоги й витягла звідти дві добротні сокири.
- Хто складе мені компанію в поході по дрова? - запитала я, поглянувши на чоловіків.
- Я піду, - одразу відгукнувся Дітор.
За ним, звісно ж, ув’язався Вір’єн (о так, які ж ми галантні) та Таргас. Шість рук більше притягне аніж чотири. Також з ними пішла Сіра, дівчина сподівалась вполювати нам вечерю. То ж чаклуном ми залишилися вдвох.
Чекаючи на “лісорубів”, я розгорнула мапу й дістала компас - старовинний артефакт з минулого, про існування якого нинішнє покоління вже майже забуло. Більшість людей навіть не знали, що це за дивні речі і для чого вони потрібні. Я перевіряла маршрут, щоб упевнитися, що ми не збилися зі шляху. Тим часом маг, клацаючи зубами від холоду, рився у своїй сумці.
- Чому б тобі не обігріти приміщення, поки решта не повернулися? - пробурмотів він, дістаючи з сумки кілька скляночок. - Якщо потрібне джерело, у мене є кремінь.
- Навіщо? Я ще не настільки змерзла, щоб витрачати свій резерв, - відказала я. - До того ж боюся не розрахувати сили і спалити…
Я не встигла закінчити, бо ззовні почулося якесь шарудіння. Чаклун теж насторожився й завмер, вдивляючись у стіни, ніби намагався бачити крізь них.
- Це наші повернулися? - чомусь запитав він у мене, наче я була віщункою.
- Ні, - коротко відповіла я.
Схопивши меч, я обережно підкралася до заколоченого вікна й через щілини спробувала розгледіти тих, хто наближався. Та ніч і завірюха приховували обличчя чужинців, залишаючи лише темні розмиті силуети. Їх було шестеро. Чаклун застиг, навіть, здавалось, перестав дихати, аби я могла розчути уривки розмови, які доносив вітер.
Виявилося, що й вони запримітили цю хатину і мали намір пересидіти ніч у теплі. Я аж скривилася: таке сусідство обіцяло неприємності. Незнайомці розмовляли так, що сумнівів не залишилося - розбійники. Добре хоч, своїх коней вони не поспішали заводити в хлів, який ми вже пристосували під стайню.
Та довго на подвір’ї вони не барилися. Лише я зібралася покликати чаклуна, як двері з гуркотом вилетіли з петель, і в хижину безцеремонно ввалилися шестеро небритих мужланів у важких кожухах і хутряних шапках. Побачивши нас, вони завмерли на місці, мов крижані статуї.
“І навіщо було двері вибивати? Їм що, більше не знадобляться?” - встигла з іронією подумати я.
- Оце так несподіванка! - вигукнув один із них, вишкіривши щербаті зуби. - А ми-то вважали, що доженемо вас аж під Миршенським.
- Знайомі? - кинула я до чаклуна, намагаючись прикрити його собою.
- Уперше бачу, - невдоволено буркнув він із-за моєї спини, явно роздратований тим, що його відтісняють назад.
- Ви, панове, мабуть, нас із кимось сплутали, - сказала я, звертаючись до розбійників. - Тут вас ніхто не знає.
- Та ні, не сплутали, - промовив інший, одноокий, явно ватажок. - Ми всю столицю перевернули догори дриґом, шукаючи чаклуна, а він по-тихому зник із міста разом із дівкою, розважитися. А тепер ще й за її спиною ховається. Дізналися, що ти зник, - і одразу слідом.
- І навіщо? - холодно запитав маг, вийшовши вперед. Його права рука, захована за спиною, вже сплітала магічні символи.
- А ти, виходить, не знаєш, скільки коштує твоя голова? - зареготав ватажок, роблячи крок уперед. Але завмер, коли блиск мого меча опинився прямо біля його грудей. - Гляньте-но, хлопці, яка “охоронниця”. Удар у неї швидкий, як у гадюки.