Його шайка загоготала. І тут я прищурилася - впізнала цих типів. Це ж ті самі з корчми! “Веселої вівці”. Що ж, навіть добре, що зустрілися саме тут, у глушині. Ліс - місце тихе, й тіла завжди можна сховати від зайвих очей… особливо від некромантів, яких останнім часом ставало надто багато.
- Одноокий! - гукнув хтось із бандюків. - Та це ж та баба, що всю братву Бороданя на черв’яків пустила!
- За це тобі окрема подяка, - криво всміхнувся ватажок. - Прибрати конкурента - гарна робота. Він тільки й робив, що плутався під ногами. Ти краще відклади меч, і твоя гарненька пика залишиться цілою.
- Самовпевнений бруд, - відрізала я й зробила несподіваний випад. Клинок розсік повітря й розпанахав йому руку саме в ту мить, коли він потягнувся до свого меча.
Одноокий завив так, що навіть ведмідь би позаздрив. Сплюнувши на підлогу, він вихопив зброю іншою рукою й із диким ревом кинувся на мене. Я ухилилася від удару, перехопила його руку й увігнала свій клинок між ребер. Лезо ввійшло легко, мов крізь масло.
Шайка несамовито завила й одночасно кинулася на нас, вихоплюючи мечі.
Чаклун саме завершив свої приготування - три кулі стислої енергії зірвалися з його долонь. Дві влучили в ціль, збивши нападників із ніг, а третя випадково влучила в полицю, яка гучно звалилося на голову ще одному бандитові.
Зітхнувши, маг спорудив навколо себе магічну стіну. Вона витримувала лише один удар, тож йому доводилося відновлювати її знову й знову, поки я продовжувала тримати ворогів на відстані.
***
Коли наші нарешті повернулися, я саме тягла з хати останній труп. Сніг під ногами вже встиг просочитися кров’ю, і від нього тягнуло важким металевим запахом.
- А що тут сталося? - вирячивши на мене очі, запитав Дітор. Його голос зривався, наче він і сам не вірив побаченому.
- А ти, сліпий, чи що? Не бачиш? - роздратовано відрубала я, зиркнувши на обох найманців. Вигляд у них був такий, ніби саме вони щойно билися з розбійниками, а не я. Одяг розірваний, руки в подряпинах, обличчя втомлені. - Де вас, лісовики вас розірви, так довго носило? Чим це ви там займалися?
- Дрова рубали, - буркнув Вір’єн, показуючи на охайну в’язку у руках. Та відвернув голову вбік, намагаючись приховати чималий синець під оком, який я без труднощів розгледіла навіть у сутінках.
- Нарубали… - гмикнула я з іронією. - Тоді марш у хату: приберіть тут, розкладіть вогонь у печі. А нашого мага не чіпайте - йому відпочинок потрібен, - різко скомандувала я, не терплячи заперечень.
- Давай я допоможу, - кинувся до мене Дітор.
Вони що, справді намагалися перегризти один одному горлянки, поки я тут билася з бандюками?
- Краще я, - струтився Таргас.
Здоровань також міг похизуватися розбитою губою. Схоже він намагався розвести цих двох “по кутках”.
***
Поки нас не було, Вір’єн встиг розтопити піч і, як умів, відтер криваві плями зі старої підлоги снігом. Я мимохіть усміхнулася. Наш голова загону за походженням був аристократом, але життя найманця навчило його не цуратися жодної чорної роботи. Хто б міг подумати, що той, хто звик тримати в руках сімейну печатку та коштовний келих, тепер вправно орудує ганчіркою й не боїться забруднити руки.
Чаклун тим часом лежав на жорсткому ліжнику, блідий, наче сам сніг за вікном. Його груди ледь-ледь здіймалися в рівному подиху. Будити заради вечері ми не наважилися - нехай відпочине, завтра ж отримає подвійну порцію. Та все одно мене не полишала думка: як слабко він тримається. Маг, для серйозної подорожі, мав би бути опорою, а виявився таким беззахисним.
Він був не набагато старший за Вір’єнa, і від цього ставало ще дивніше. Скільки ж років треба навчатися, аби стати справжнім магом? Щоб не лише підпалювати вогонь у печі чи відганяти дрібних бандитів, а й протистояти орді немертвих? Мені, це здавалося майже неймовірним.
Я ніколи не втручалася в справи магічних гільдій, та завжди дивувалася їхнім звичаям. Для чого носити орден - амулет, що нібито приховує силу, якщо тієї сили в самого мага обмаль? Це нагадувало мені воїна, який ходить у важких обладунках, але без меча. Лише видимість захисту, а користі - обмаль.
Вогонь у печі тріщав, відкидаючи червонуваті відблиски на стіни хижі, а я все думала про нашого наймодавця. Чи справді він зможе провести нас туди, куди веде? Чи, може, ми самі будемо змушені тягнути його на собі, ще й захищати?
-11-
До Нижньогорська ми дісталися на дванадцятий день шляху. За цей час нас більше ніхто не переслідував - і це водночас тішило й тривожило. Тиша була підозрілою, занадто спокійною після всього пережитого. І тепер ми з непевним передчуттям дивилися на засніжені гірські вершини, що чекали попереду. Вони приховували у собі безліч небезпек - від засідок найнятих розбійників до зрадливих лавин, готових зійти будь-якої миті.