Закривши очі, я підняла руку й випустила хвилю пошукової магії. Вона розійшлася довкола, мов кола на воді від кинутого каменя, й поверталася до мене відлунням, яке чула тільки я. Світ розгорнувся переді мною в чорно-білому мерехтінні: чорний сніг, білі стовбури дерев, темні плями живого тепла серед мертвого холоду.
Трохи попереду в берлозі спав ведмідь, важко перевертаючись у сні. Праворуч лисиця тягла в зубах закривавлену тушку - мабуть, зайця. Позаду метушилася білка у дуплі, під зруйнованою станцією звивалася ціла мережа мишачих ходів. У печерах відпочивали ореади, занурені у глибокий спокій. А там, звідки ми прийшли, на старому дубі, що був домівкою для гамадріади, сидів пугач.
І не звичайний пугач. Його пір’я світилося отруйно-помаранчевим відтінком - ознака чужої магії. Птах не просто сидів, а стежив. Його погляд був спрямований рівно на трактир. Я насторожилась: через такого посланця за нами явно вели спостереження. Варто було мені глянути на нього пильніше, як пугач теж відчув мою присутність і, ухнувши сердито, зірвався з місця, перелетівши на сусіднє дерево.
Після перевірки я повернулася до власного тіла. Наостанок укріпила захисні амулети, піджививши їх своїм енергетичним слідом. Потім перевернулася на інший бік і ліктем зачепила Вір’єна - аби той змінив Дітора на посту.
-12-
Наступна зупинка розташувалася якраз посеред шляху через гори. Станція дивом збереглася: будівля стояла майже неушкоджена, а в деяких вікнах навіть і досі трималися шибки - за п’ятсот років так ніхто й не спромігся їх забрати чи розбити остаточно. Усередині було холодно й тихо, лише вітер свистів у тріщинах, нагадуючи про час, який минув над цими стінами.
Дітор, як допитлива дитина, підняв із підлоги уламок скла й відразу ж порізався, тихо вилаявшись. Його кров упала на кам’яну плитку темними краплями.
Ми хутко розбили чергування та кожен зайнявся справою. Хто їсти готовити, хто захист встановлювати.
Про стеження я вирішила поки не розповідати. Хоча раз за разом помічала шпигуна, якого виявила раніше. Він то відставав від нас, то випереджав, тримаючись на такій відстані, щоб не можна було впевнено його зловити на гарячому. Здавалося, він грав у дивну гру - показувався, щоб ми знали про його існування, але водночас залишався недосяжним. Сьогодні він також за нами слідкував, сидячи на скелі.
***
Моя черга стояти на варті випала під ранок. Я спеціально обрала саме цей час, бо все одно прокидалася ще до світанку. Отож я сиділа в напівтемряві й мовчки спостерігала, як за вікном, за межами захисного кола, бродять збиті з пантелику орки.
Чаклун, як завжди, розставив довкола амулети, аби ті не пропускали сторонніх усередину контуру. Та я посилила їх дію: усе, що знаходилося всередині, ставало невидимим для очей тих, хто дивився ззовні. Тому орки й плуталися в темряві - запах диму та людей вони відчували, а нас не бачили.
Я боялася навіть поворухнутися, щоб не привернути увагу непроханих гостей, доки не придумаю план дій. Виходити в астрал було марно: орки - не тупі звірі, простим вогнем їх не відігнати, а рукопаш у такому тілі не мав жодного сенсу. Можна було використати лід чи інші засоби, але розкривати свої козирі перед пташкою-шпигуном не хотілося. Хто знає, що ще вигадає наш невидимий переслідувач?
Тож доведеться будити своїх.
Найближче до мене лежав Вір’єн. За короткий час мандрів я встигла запам’ятати, хто як і від чого прокидається. Я нахилилася над аристократом і легенько торкнулася його плеча. Він розплющив очі й оторопіло завмер, вдивляючись у моє обличчя, яке було небезпечно близько. Я заперечно хитнула головою й очима вказала на вікно. Вір’єн із розчаруванням глянув поверх мого плеча.
- Скільки їх? - прошепотів він так тихо, що я радше прочитала його слова по губах, аніж почула.
- Троє. І це лише ті, що з цього боку. Невідомо, скільки ще кружляє з інших. Бар’єр робить нас невидимими, але, на жаль, не безшумними.
- Наскільки він міцний?
- Поки що вони намагалися пройти крізь нього по одному й не змогли. Але якщо натиснуть гуртом - не впевнена, що витримає. Та й якщо зруйнують хоча б три з дванадцяти амулетів - захист упаде. Ти буди чаклуна, а я розбуджу інших.
З Дітором було складніше - він єдиний прокидався важко й завжди шумно. Навіть ведмедеподібний Таргас був тихіший. Тож я спершу притиснула хлопця до підлоги й закрила йому рот долонею. Лише коли він остаточно отямився, коротко пояснила ситуацію: