- Вставай і обережно збирай речі.
Не встигла я закінчити, як у повітрі пролунав різкий звук - ніби лопнула до краю натягнена струна.
- Можна й не тихо, але швидко! – змінив мій наказ чаклун, що збирався поряд.
Це означало лише одне: перший амулет вийшов з ладу.
- От покидьки, - тихо вилаялася Сіра, швидко укладаючи речі на коня.
Орки швидко збагнули, що їм заважає, й невдовзі знищили ще один амулет.
Я кинула погляд на свого коня. Ебон зрозумів мене без слів і легенько хитнув головою.
Дзвін. Третій амулет розлетівся на друзки - і вмить орки заполонили простір довкола нас. У горах вони не жили й просто так сюди б не забрели. Отже, їхнє з’явлення могло означати лише одне: їх послав той самий, хто стежив за нами через отруйного пугача.
“От і доґралася…” - майнула думка. Не треба було кидати виклик. Перечекали б тихенько у печері завірюху - і все. У кожного мага запас сил зрештою вичерпується. Але ж ні, мені закортіло показати свою кмітливість. І ось тепер ми стоїмо в оточенні кровожерних потвор, яких можна зупинити лише відрубавши голову. Втрату кінцівок вони майже не помічали, а про перемовини й мови бути не могло.
Я радше відчула, ніж почула, як у руках Дітора задзвенів оголений меч, тремтячи від нетерплячки скуштувати крові. Так-так, він скучив за боєм за всі ці роки.
Орки були озброєні кривими ятаганами, важкими, мов із каменю. У мене й у Дітора - полуторні мечі; у Вір’єна - два одноручники, якими він володів у парі так упевнено, ніби ті були продовженням його рук. Сіра приготувала лук зі стрілами, пальці її вже лежали на тятиві. Таргас міцно стиснув у руках спис, і від того здавалося, що саме древко скрипіло від напруги. На диво, чаклун теж відмовився від чар і вихопив одноручний клинок - нової магічної роботи, заговорений, блискучий і смертоносний.
Шестеро найманців проти трьох орків - начебто й нестрашно, та все залежить від вдачі. На нашому боці були три заговорені клинки, моя надлюдська сила та майстерність Вір’єна, про яку, сподіваюся, недаремно ходили чутки. Я молилася, щоб Дітор не марно проходив науку під оком свого діда, аби Сіра не схибила, а Таргас виявився спритнішим, ніж виглядав. І, як з’ясувалося, чаклун вправніше вправлявся мечем, ніж творив закляття. Незабаром двоє орків уже лежали під нашими ногами, з розсіченими тілами й застиглими в очах прокльонами.
Та радість перемоги тривала недовго. На наш бій збіглися інші. Дюжина, не менше. Їхні кроки гулко відлунювали серед гір, а метал зброї блищав у тьмяному світлі.
Це було погано. Дуже погано.
Сонце тільки визирнуло і-за горизонту, як кількість ворогів зменшилася майже на третину. Земля вже була встелена тілами, що корчилися у передсмертних судомах, а повітря смерділо від запаху крові, поту й чорної оркської лайки. Решта орків, попри всю свою “славлену відвагу”, дременули в темряву, підтягнувши хвости, яких у них, по правді кажучи, й не було. Їхні кроки ще довго відлунювали, нагадуючи нам, що бій завершився не остаточно - лише відкладений.
Та й з нашого боку все було не без втрат. Чаклун отримав глибоке поранення в плече - кров сочилася, заливаючи його одяг, але він тримався на ногах, стискаючи зуби від болю. Гірше було з Вір’єном: він лежав непритомний, зі скривавленим животом, і кожен його подих нагадував стогін.
Чаклун кинувся до нього, та я різким рухом перегородила йому шлях, виставивши руку, ще закривавлену від бою.
- Не смій, - прохрипіла я. - Спершу скажи, що ти хочеш робити.
В його очах спалахнуло роздратування, змішане з відчаєм. Він стискав у руці клинок, а пальці тремтіли - чи то від болю, чи від стриманого бажання використати магію, яку я йому так і не довіряла.
- Якщо не зупиню кровотечу, він помре, - випалив він, мало не захлинаючись власним подихом. - Є закляття, яке може його стабілізувати, але воно небезпечне… для обох.
Я примружила очі, придивляючись до нього. На його чолі блищав піт, губи тремтіли, та водночас у голосі звучала впертість.
- Небезпечне? - холодно перепитала я. - Небезпечніше за орків, що можуть повернутися будь-якої миті?
Він ковтнув клубок у горлі, і вперше мені здалося, що під його зовнішньою впевненістю ховається паніка.
- Я можу зупинити кров. Але якщо щось піде не так… він уже не прокинеться.
Я стиснула кулаки. Серце билося в скронях, кожна секунда тяглася вічністю. Вір’єн лежав нерухомо, і з кожним його стогоном я чула, як у мене холоне кров.
- Дай мені причину тобі довіряти, - сказала я тихо, майже шепотом, але так, що він здригнувся.
Я вперлася в його погляд, намагаючись вичитати в ньому правду. В очах стояв вогонь - гарячий, небезпечний, але не байдужий.