- Мені його смерть не вигідна, як би це дивно не звучало, - тихо промовив чаклун, стискаючи поранене плече. - Попереду ще довгий шлях, і мені справді потрібна охорона. Жива.
- А в чому справа? - Сіра зиркнула на нього спідлоба, не опускаючи лука.
Дівчина єдина з нас хто був без поранень.
- У моїй силі, - він зробив паузу, ніби вагаючись. - Вона… не така вже й світла.
Я скривилася й відповіла замість нього:
- Він некромант, - слова прозвучали важче, ніж потребувало. - Те, що він так намагався приховати.
Сіра стисло вилаялася, а Таргас ще міцніше стиснув спис, готовий будь-якої миті пробити чаклуна.
Я ж не відвела погляду від нашого наймача й холодно кивнула:
- Дій. Але пам’ятай: я стежу за тобою. Якщо щось піде не так - твоя голова ляже поряд з іншими.
Чаклун злегка посміхнувся, хоча обличчя його було блідим від втрати крові.
- Трохи більше довіри - і все буде добре, - відповів він спокійно, ніби моя погроза його зовсім не зачепила. Та очі його виблискували дивним темним вогнем, від якого по спині бігли мурашки.
Чаклун опустився на коліна поруч із Вір’єном. Його пальці, тремтячі від болю й напруги, торкнулися скривавленої рани на животі нашого командира. Кров миттєво прилипла до його шкіри, а з губ зірвався шепіт - глухий, тягучий, схожий на стогін вітру серед могил.
Повітря навколо ніби згустилося, стало важким, наче перед зливою. Вітер, що досі рвався крізь дерева, стих, а тіні, кинуті вогнищем, почали звиватися й тремтіти, наче на них впала якась чужа воля.
З грудей Вір’єна вирвався судомний подих, очі його сіпнулися під закритими повіками. Я стиснула руків’я меча, готова в будь-яку мить відтяти чаклунові руку, якщо той піде надто далеко.
З-під пальців мага проступило чорне сяйво, що нагадувало густий дим. Воно повільно втягувало кров назад у тіло сотника, затягувало краї рани, залишаючи після себе тонкий темний шрам. Але разом із цим у повітрі почав витати запах сирої землі й тліну, немов десь поряд відкрили свіже поховання.
- Що ти робиш? - прошипіла Сіра, вже натягнувши тятиву.
- Тримаю його між життям і смертю, - відповів чаклун, і голос його лунав так, ніби говорив не він один, а ще хтось невидимий у тіні. - Оберігаю його від того, що вже тягне до себе. Дістань мені одну з зелених пляшечок.
Дітор опинився набагато спритнішим й швидко дістав з сумки невеличку склянку, відкривши її передав чаклуну. Некромант не гаючи часу вилив її зміст на рану.
Раптом Вір’єн закотив очі, тіло його вигнулося дугою, а з горла вирвався хрипкий зойк. Я мало не зрубала руку чаклуна, але він, зціпивши зуби, натиснув сильніше, і чорне сяйво ввібралося в тіло аристократа, немов вода у висохлу землю.
І стало тихо. Вір’єн дихав рівніше, обличчя його зблідло, але вже не було того смертельного стогону. Лише тонка темна жилка залишилася на шкірі там, де була рана.
Чаклун похитнувся й ледве не впав. Його очі світилися тьмяним відблиском, він витер з чола піт, але посміхнувся втомлено:
- Він житиме. Принаймні… поки що.
І одразу знепритомнів, м’яко впавши на землю.
Ми, не гаючи часу, швидко збиралися. Чаклуна довелося посадити до себе в сідло, притискаючи його до спини. Добре, що Ебон був витривалим і силою тягнув зайву вагу, а кроки коня залишалися рівними й швидкими. Вір’єна взяв Дітор. Тож Сірі та Таргасу залишили везли за собою по коню.
З першими променями сонця, коли гори поступово наповнився золотавим світлом, ми рушили далі. Дихання коня, хрипке і рівне, змішувалося з шумом ранкових птах. Ми намагалися якомога швидше відірватися від погоні, адже щойно настане темрява, переслідувачі знову вийдуть на слід.
Я кидала погляди на обидві сторони стежки, напружено відчуваючи, що ліс ховає небезпеку за кожним деревом. Попереду нас чекав довгий шлях, і від того, як ми його подолаємо зараз, залежало життя не лише Вір’єна, а й наше власне.
-13-
Ми зупинилися біля печери, щоб відпочити та перевірити, як наші рани.
- Як він? Живий? - запитав Таргас, допомагаючи спустити на землю Вір’єна.
- Авжеж, живий, - відповіла я, хоча сама ледь трималася на ногах. – Що з ним станеться.
Удвох ми обережно поклали Вір’єна поруч зі сплячим магом, якого Дітор уже встиг вмостити на ковдрі. Я лише зітхнула: сподіваюся, наш наймач швидко прийде до тями, бо вночі, скоріш за все, на нас знову чекатимуть “гості”. Тримати оборону вчотирьох буде важко. Я, звісно, потайки кожному - і чаклуну, і аристократу - підлила кілька крапель зілля Такієни, щиро сподіваючись на його швидку дію. Хоча, якщо чесно, це зілля взагалі-то призначене для зовсім інших ран.