- Житиме. Хоч трохи й крові втратив, але швидко відновиться, - відповіла я, кидаючи погляд на Вір’єна. - Діторе, а де ж твій обіцяний сніданок?
- Вже майже готово, - запевнив найманець. - Добре, що хуртовина приховує дим.
- Так, добре, - погодилася я, відкриваючи флягу й роблячи ковток холодної води.
***
З магією я таки переборщила - хуртовина протрималася значно довше, ніж я очікувала.
Вітер завивав у гірських ущелинах, немов тисячі примар співали моторошну пісню. Снігові вихори крутилися, наче хижі звірі, кидаючись на все, що наважилося потрапити їм на шляху. Хмари, затягнуті холодом, закривали сонце, і здавалось, що світ знову занурився у ніч.
Але, зрештою, це було навіть на краще: наші сліди засипало так густо, що ніхто б і за тиждень не відшукав їх у цій заметілі. Погоні не було, і це вселяло обережний спокій. Тим часом чаклун нарешті опритомнів, тоді як Вір’єн усе ще лежав без свідомості, тихо дихаючи крізь сон.
На світанку буря почала стихати. Сніг більше не бив в обличчя, а лише кружляв у повітрі легкими пластівцями, наче втомлений від власної люті. Та я розуміла: варто хуртовині вщухнути повністю - і наші шанси залишитися непоміченими зменшаться в рази.
Я глянула на Вір’єна. Його лице було блідим, майже прозорим у світлі вогню, але дихання залишалося рівним. Ще трохи… ще трохи часу, і він має отямитися.
- Протримайся, - прошепотіла я, вдивляючись у його нерухоме обличчя. - Сподіваюся, за добу ти відкриєш очі.
***
Ближче до обіду поведінка Оріде змінилася. Впевненість - замінила нерішучість. А в вечорі коли и всі раділи, що аристократ прийшов до тями, він зібравшись духом ризикнув звернутися до нас:
- Перепрошую… можна звернутися до вас із проханням?
- Говори, - погодився Вір’єн, пильно спостерігаючи за ним. Врешті решт, він голова загону.
- Я чув, що ви теж прямуєте через гори до Триграду, - почав він. - Не зрозумійте мене неправильно, але… чи не могли б ви взяти мене з собою? Річ у тім, що я знаю шлях лише до самих гір. А от далі, за перевалом… я можу загубитися. Я боюся блукати сам по ту сторону.
Вір’єн думав. Я ж зиркнула на мага - він теж мовчки подивився на мене, в його очах світився сумнів.
- Ви не хвилюйтеся, я вам тягарем не стану, - поспіхом додав Оріде, ніби боявся, що ми відмовимо. - У мене є свій кінь, охорони я не потребую. Мені лише дозвольте йти слідом, щоб разом перейти гори і пустелю. - Він видихнув це майже одним подихом, збираючи в кулак залишки рішучості. - До того ж я можу готувати в дорозі. І дрібні рани обробляти вмію.
Не знаю чого, але ми з магом знову зустрілися поглядом.
- Нам треба порадитися, - сказав чаклун і відвів у сторону мене та кульгающого Вір’єна.
Ми сперечалися недовго. З одного боку - чужак у компанії завжди ризик, тим більше після всього, що з нами сталося. З іншого ж - Оріде міг виявитися корисним. По-перше, він непогано вписувався в легенду мага: мандрівний письменник, що прагне побачити Триград, не викликав підозр. По-друге… куховарство. Кожна наша зупинка оберталася мало не сваркою: ніхто не бажав сидіти біля котла, а окрім Дітора, ніхто як слід і готувати не вмів.
- Ще трохи - і ми б самі перегризлися через юшку, - зітхнула я.
Отже, рішення було прийнято. Оріде поїде з нами до Триграду.
***
На останній станції ми зупинилися лише на ніч і з першими променями вирушили далі. Час гнав нас уперед, а довіра до стін і дахів давно зникла. Від’їжджаючи чаклун розставив кілька амулетів-пасток на підступах - нехай принаймні попередять, якщо за нами підуть слідом. І, не витрачаючи ані хвилини більше, ми рушили далі.
Підходящу печеру відшукали лише глибокої опівночі. Холод пробирав до кісток, пальці не слухалися. Ми всухом’ятку перекусили, вогнище розпалили лише щоб зігрітися. Потім розстелили покривала на кам’яну підлогу й завалилися спати, хто як зміг. Дітор узяв на себе першу варту, після нього мав чергувати Таргас, Сіра та я. Вір’єн був ще занадто слабкий. У горах не можна було дозволяти собі слабкості: небезпека чатувала скрізь - у темряві, у тиші, у кожному шерехові вітру.
Решта ночі проминула без пригод. Лише на світанку, коли ми вирушали далі, я помітила на снігу величезні сліди недалеко від нашого укриття. Круглі відбитки лап із довгими кігтями змусили мене мимоволі стиснути кулаки. Вовкведи.
- Цікаво, хто їх розбудив? - порушив мовчанку Оріде, нахилившись і вказуючи на сліди химер.
- А з чого ти взяв, що їх саме розбудили? - поцікавився Вір’єн, примруживши очі.
- Вовкведи, як і звичайні ведмеді, узимку сплять, - пояснив Оріде. - А якщо вони цілою зграєю тиняються в цю пору року, значить, їх хтось підняв зі сну.