- Та хто ж ризикне таке чудовисько будити?! - здивувався Таргас, мимохідь перевіряючи збрую.
- Маг, - спокійно відповів Оріде. - І не абиякий знахар чи учень, а хтось, хто має чималий досвід у контролі тварюк. Можливо навіть верховний маг.
- І звідки в тебе такі відомості? - насторожено перепитала я.
- Мені довелося читати звіти тих, хто створював вовкведів, - Оріде заговорив тихо, майже пошепки, ніби боявся, що його слова підслухають стіни. - Їх виводили спеціально, щоб вони підкорялися магічному контролю конкретної особи. Ті, хто працювали над цим, у звітах не наважилися писати його ім’я, називаючи лише “господарем”. Схоже, цей, господар, нарешті отримав свій “замовлений товар”. Упевнений, грошей він за це виклав немало. І хоч у природних умовах ці звірі й здичавіли, слухняність вони, схоже, не втратили.
Я аж присвиснула, почувши таке. Якщо це правда - наші проблеми щойно примножилися. І маг, який загинув у Лаорі, був не останнім, кому підкорялися ці тварюки.
- А тигрведи? - запитала я. - Що тобі про них відомо?
- Уперше чую. Це хто такі?
Я коротко описала потвор: суміш тигра та ведмедя, ще небезпечніша й хитріша за вовкведів. Оріде лише бридливо скривився й похитав головою.
- А як ці записи потрапили до тебе? - нарешті втрутився чаклун, який досі мовчки слухав нашу розмову.
- Торік я зустрів одного мага, - відповів Оріде. - Він мав доставити ті звіти до Рамірського замку. Та по п’янці втопився в річці. Манускрипти лишилися при ньому, а відтак опинилися в мене.
- І де вони тепер? - різко поцікавився чаклун.
- У Рамірському замку. Я прочитав їх, а тоді відніс туди.
Маг ще раз, холодно й недовірливо, зиркнув на Оріде, а потім демонстративно відвернувся, більше не бажаючи розвивати цю тему. Повисла тиша, важка, мов снігова заметіль, і ми рушили далі, кожен занурений у власні похмурі думки.
-14-
До Загорки ми дісталися, коли темрява вже опустилася на землю. Невелике поселення зустріло нас тишею та кількома блідими вогниками у вікнах. Два десятки дворів, розкиданих уздовж єдиної вулиці, тягнулися наче намистина за намистиною, і закінчувалося селище старим трактиром із похиленим дахом.
Трактирником виявився невисокий чоловічок із довгою борідкою, який віддалено нагадував гнома - то поглядом, то звичкою обмацувати руками своє пузце, ніби перевіряючи, чи не схуд за день. Він нагодував нас простою, але поживною їжею: густим ячмінним супом, шматком житнього хліба та печеним м’ясом, приправленим гірськими травами. Та головною стравою були не наїдки, а свіжі чутки з південного боку гір, якими він охоче поділився.
Як з’ясувалося, плітки, що ширилися столицею, були правдою: по цей бік гір людям жилося значно гірше, ніж на півночі. Взимку ще сяк-так можна було вижити, але влітку ситуація ставала нестерпною. Пустельники, зграї вовків, нападали на села майже щотижня. Вигрібали харчові запаси до останньої зернини, а молодь гнали в рабство, наче худобу.
Загорки ж було мало не єдиним поселенням, яке залишилося не розореним минулого літа, і то лише завдяки своїй віддаленості від пустелі. Ніхто не ризикував сюди добиратися - шлях був надто довгим і виснажливим навіть для степових вершників.
Я замислилася. Пустельники здебільшого займалися грабунком беззахисних сіл чи караванів без охорони. У пам’яті одразу спливли події минулого року: тоді я супроводжувала короля у подорожі до Ельсонару. Його величність вів переговори з ельфами, і шлях пролягав через кілька прикордонних містечок. Один із тих міст стояв біля пагорбів, що боронили західну частину материка від пісків пустелі. Там ми й зіткнулися з бандою Пустельників.
Дикі вершники виявилися боягузами: щойно вони побачили озброєний до зубів королівський загін разом із найманцями, розбіглися, мов перелякані шакали. Ми ще трохи поганяли їх по дюнах, аби показати, хто справжній хазяїн у тих краях, та швидко залишили. Нам за їхній відлов ніхто не платив, отож витрачати сили й час на дикунів не було жодного сенсу.
Тепер же ситуація була іншою. Ми - лише семеро: п’ятеро найманців, маг і письменник. У відкриту сутичку пустельники не полізли б - надто добре пам’ятають гостроту нашої сталі. А ось засідку влаштувати могли легко. Їхнє терпіння та хитрість не варто було недооцінювати.
Я вирішила: потрібно знову переглянути карту. Вибрати шлях так, аби перетнути пустелю найкоротшим відрізком і не заходити надто глибоко у піски. Кожна зайва верста могла коштувати нам життя.