***
Перед сном я вирішила навідатися до кімнати мага й поговорити з ним про те, що крутилося в голові вже кілька днів. А заразом спробувати випитати, хто ж його переслідує - хоч це й суперечило деяким власним правилам.
Чаклун зустрів мене непривітним поглядом. Довго не відчиняв двері, а коли нарешті впустив, то зробив це так, ніби впускав не союзницю, а настирливого кредитора. Тісна кімнатка світилася лише від крихітної свічки. Повітря було густе, затхле, з гірким присмаком паленого трав’яного диму - він, мабуть, знову палив свої захисні пахощі.
- Чого тобі? - його голос прозвучав холодно, відчужено, з тією напругою, що зазвичай передвіщає сварку. Було очевидно: маг хотів якнайшвидше виставити мене за двері.
- А я дивлюся, ти забобонний, мов неграмотний селюк, - я вишкірилася у посмішці, намагаючись зламати його кам’яну серйозність. - А ще магом себе називаєш… Може тоді й договір краще розірвати - заради твоєї ж безпеки? А то, дивися, смерть на тебе накличу! - при цьому я надула щоки й витріщила очі, удаючи сільську відьму. Грала на повну силу, і треба сказати - враження вийшло досить лячне, адже очі в мене від природи великі.
- Я тебе не боюся, - відповів він рівно, без тіні емоцій. Він все ще думав, що я ведунка. - Я добре обізнаний з цією силою. І знаю, що ви смерть лише передрікаєте, а не насилаєте.
Я підняла брови. Отакої. А чаклун, виявляється, не просто підозріливий буркун, а ще й розсудливий чоловік.
- Тоді з чого раптом така неприязнь? - поцікавилася я.
- Це не має стосунку до тебе, - відповів він коротко, але очі його потемніли.
- А до тих, хто тебе переслідує? - я зробила крок ближче, не зводячи з нього погляду. - Тих, що нацькували на тебе химер і бандитів у Лоару? А потім ще й розбійників пустили по твоєму сліду? І орків підняли? А до того найняли мисливців? Я щось пропустила? - сказала я з іронічною усмішкою, провокуючи його на відповідь.
- Спостережлива, - тихо мовив він, і в голосі з’явилася ледь чутна повага. - Або ж… ти справді бачиш майбутнє?
- Про це я ще в столиці казала, якщо пам’ятаєш, - нагадала я, не ведучись на його натяк. - Краще скажи: що такого важливого ти тягнеш у Триград?
- Цього я не можу сказати, - відрубав він.
- Отже, артефакт, - зробила я вигляд, що вгадую. - І без нього, якщо не доставити вчасно, буде повінь, засуха, землетрус… або ще якась напасть?
Чаклун, несподівано для себе, посміхнувся. В його очах промайнув вогник, який розвіяв тінь похмурості.
- З такими здібностями тобі варто було б піти в пророчиці, а не в найманці, - сказав він і, здається, вперше за вечір трохи повеселів. - Майже вгадала. А тепер твоя черга: яке у тебе діло?
Я розгорнула мапу й розстелила її на столі.
- План такий: ідемо вздовж хребта до самого Бригіна. А там… замість того, щоб сунутися пустелею, я пропоную піти через землі ельфів.
- Через пустельників? - він підняв погляд.
- Саме так. Одних проженемо, других відіб’ємо, а третіх можемо й не подолати. Їхня чисельність і сила нам невідомі. Та й твоя легенда краще впишеться в цей шлях. У пустелі ми будемо лише мішенями для орків. А в ельфійські ліси вони не ризикнуть сунутися.
Маг замислився. Я бачила, як він потер носа - звичка, яка з’являлася в нього щоразу, коли він серйозно обдумував щось.
- У Триграді нас чекають лише навесні, - нарешті промовив він. - Тож маємо майже два місяці запасу. Мабуть, ти права. Немає сенсу ризикувати і лізти в пустелю. Поїдемо через Браґін до ельфів.
- Ото й добре, - промовила я, згортаючи карту.
Але коли вже взялася за дверну ручку, він раптом спинив мене:
- Можна запитання?
- Запитуй.
- Чому тебе всі кличуть Рідою?
Я зупинилася, усміхнулася краєм губ:
- А чому ми досі не знаємо твого імені? - відповіла я питанням на питання.
Його сріблясті очі вп’ялися в мене, мов хотіли побачити наскрізь.
- Кріст’єр, - тихо сказав він. Для мага - рідкісна відвертість. Зазвичай вони приховують справжні імена, віддаючи перевагу прізвиськам: Льодовий, Багряний, Західний…
- А Ріда - скорочено від Арідари, - відповіла я. - Так Лібка підкреслював, що ставиться до мене як до рідної доньки.
- Арідара - не просте ім’я. Так простолюдини своїх дітей не називають.
- Як і Кріст’єр, - кинула я, натякаючи на його шляхетне походження.
- Як здогадалася?
- Колір твого волосся видає.
- Хм. Казали ж, пофарбуй… не слухав.
- Не переймайся. Ніхто інший і не здогадується.
- Це добре, - кивнув він. - А скільки тобі було, коли тебе вигнали з дому?
- Достатньо, щоб вижити самій, - чесно відповіла я, згадавши своє перше вигнання.