- То чи можу і я звати тебе Рідою? - раптом спитав він. - Бо від твого справжнього імені я щоразу здригаюся.
- Та називай, - знизала я плечима. Для мене це було байдуже. За своє довге життя я змінила десятки імен.
…Аридара. Ім’я, яке мені дав жрець, коли знайшов мене без пам’яті серед кам’яних завалів ущелини тридцять років тому. “Арід” - назва гори, де стояв храм, означала “Богом збережений”. А приставка “ара” - “вдача”, “везіння”.
Він приніс моє закривавлене тіло до храму й виходив мене, складуючи докупи кожну зламану кістку. Я прожила там десять років, майже стала послушницею. Але лишатися довше не могла: я не старіла, а це викликало б надто багато небезпечних запитань. Тож одної ночі, зібравши найпотрібніше, я залишила гостинний храм…
Магія й віра завжди воювали між собою. Жерці переслідували самітних чаклунів, а ті, своєю чергою, нишком шкодили храмам. Тож неприязнь Кріст’єра до мого імені я розуміла і не тримала зла.
Вирішивши питання маршруту, але так і не дізнавшись, хто ж насправді нас переслідує, я попрямувала до Вір’єна. Він лежав на ліжку з щасливою усмішкою, дозволяючи мені перевірити його рану. Рум’янець повернувся на щоки, апетит був вовчий. Висновок напрошувався сам: він повністю одужав. А значить, затримуватися в Загорках більше не було потреби.
***
Вранці ми вирушили на захід, тримаючись уздовж гірського хребта, який тягнувся немов величезний кам’яний мур, що відокремлював північ від світу пустелі. Сніг на схилах блищав у вранішньому світлі, а вітер з верхівок гнав холодні потоки повітря, змушуючи кутатися в плащі ще тугіше.
У селах, що траплялися на нашому шляху, ми купували продукти - переважно овочі, зерно, в’ялене м’ясо й сир. Іноді нам вдавалося вмовити селян пустити нас на ніч у хату. Нас з Сірою впускали майже завжди. А ось чоловічій частині нашої компанії часто доводилося тулитися в холодних стайнях, на колючому сіні, серед сопіння коней. Та ми залишалася з ними – наша робота була не в затишку, а біля чаклуна, аби вчасно відбити удар, якби він трапився.
Переслідувачі, здавалося, відстали від нас. Але ця тиша й відсутність небезпеки лякали навіть більше за відкритий напад. Бо подібне зникнення могло означати лише одне: ворог перегруповується, збирає нові сили й чекає слушної нагоди. І тоді буря може звалитися на нас зненацька.
Та найбільше мене непокоїли не орки й не наймані бандити, а оуданські мисливці - точніше, самі чутки про них. Згідно з тими чутками, саме їх найняли, аби усунути чаклуна. Але ми досі не зустріли жодного з них. У столиці їх теж не було видно, що й не дивно: оуданці славилися вмінням діяти тихо, невидимо, мов тінь. Вони з’являлися лише тоді, коли жертва була приречена.
Чаклун, звісно, чув про це, але ані підтвердити, ані спростувати не міг. Він тримався так, ніби це питання його не хвилювало, та я бачила, як іноді його рука машинально тяглася до амулета на шиї, немов він перевіряв, чи ще там той захист. Якби я почула про мисливців на базарі від балакучих торговців, я б лише посміялася, списавши все на чутки. Але ці слова я почула з уст розбійників, яких самих найняли вбити нашого мага. А такі люди не звикли вигадувати казки.
Тож тепер щоночі я здригалася від кожного шереху, від будь-якої тіні, що рухалася на узбіччі дороги. Уява малювала мені силуети оуданців - мовчазних, невидимих, безжальних. На відміну від орків, їм було байдуже, хто стоїть на їхньому шляху - людина, ельф чи навіть сам демон. Вони переступали будь-які кордони, нехтували законами й не знали страху.
Навіть якби ми сховалися в ельфів, під їхнім захистом, це не стало б гарантією. Оуданські мисливці не зважали ні на межі держав, ні на традиції рас. Вони йшли за здобиччю, доки не завершували контракт. І єдиний спосіб пережити зустріч із ними - це, мабуть, не потрапити їм на очі взагалі.
Але я знала: рано чи пізно вони з’являться. Питання було тільки - коли.
Спершу я запідозрила Оріде. Надто вже несподівано він трапився нам на шляху - самотній мандрівник серед гір узимку виглядав більше ніж підозріло. Його спокійна поведінка й занадто відверті розповіді тільки підсилювали мою настороженість. Та все ж я не поспішала з висновками й вирішила стежити за ним уважніше.
Минув тиждень, і я переконалася: напівкровка не мав жодного відношення до ордену. Він поводився надто просто, навіть наївно, не проявляв ані натяку на приховану силу чи холодну розважливість, що завжди видають служителів ордену. У його вчинках відчувалася щирість, а в словах - та мрійливість, що не пасує шпигуну чи вбивці. Мої підозри розвіялися, хоча настороженість залишилася. Бо в цьому світі навіть найчесніші люди часом стають небезпечними союзниками.