Але нічого не сталося. Усе зупинив Лібка. Він неспішно підвівся зі стільця, провів поглядом по хороводу порожніх келихів на столі й спокійно, майже байдуже, промовив:
- Час додому.
Сказав він це так буденно, наче й не було щойно розбурханої бійки та загальної напруги. Його слова враз охолодили мій запал.
- Йдемо, - погодилася я. Люди розступалися переді мною, наче вода перед човном, і ми без перешкод рушили до виходу.
Та вийти так просто не судилося. У дверях уже чатувала інша несподіванка.
Перешкодою у дверях став Вір’єн зі своєю компанією.
Молодший син аристократа, який з якихось незрозумілих причин працював на графа. Білявий, вродливий, молодий, завжди добре вбраний і при грошах - він користувався популярністю у жінок. У всіх, окрім мене. Бо мені було з ким порівнювати, і до ідеалу Вір’єн мав іти ще довго, наче пішки до Триграда.
Та коли найманцю бракує неприємностей, він починає шукати їх сам. От і Вір’єн раз по раз ліз до мене зі своїми залицяннями. Не сперечаюся, не така вже я й страшна. Висока, струнка, з рівними ногами та тонкою талією, із майже пласким бюстом. Очі - мигдалеподібні, золотаво-зелені, обличчя - з високими вилицями та гострим підборіддям. Ніс рівний і прямий, губи тонкі, зуби білосніжні, рівні, у повному комплекті з тридцяти шести штук. Так що посміхнутися було чим.
Але найбільше я пишалася своїм волоссям: густим, чорним, важким, яке щоранку доводилося заплітати в косу, аби не заважало. І все ж, коли поряд проходила Люра з “динями” замість грудей, повними губами та тацею, повною пива, чоловічі погляди зверталися явно не до мене. Тож, гадаю, зачепила Вір’єна не моя врода, а моя відмова. Бо не щодня якась дівка ставить синяк під оком молодому паничеві. А я ще й два ребра йому зламала, та зуб вибила. Навіть не знаю, скільки золота він відвалив магам, аби те все полагодити.
- Арідара, - в обличчя мені вдарив міцний запах алкоголю. Схоже, “У Трьоми” була не перша корчма на їхньому шляху. - Такій ніжній особі не слід висловлюватися, наче якась хвойда. Ці вуста створені для іншого.
Схоже, я справді не помилилася, коли вголос вилаялася. І це я - ніжна? Та хто ж тоді зламав йому ребра й вибив зуб?
Добре хоч тоді нас ніхто сторонній не бачив, а сам Вір’єн нікому не поскаржився. Інакше мене чекала б неминуча страта за напад на аристократа. Довелося б знову тікати в невідомому напрямку.
- Відійди з проходу, - майже спокійно попросила я.
- Лише один поцілунок - і я відійду.
Мабуть, йому й справді це здалося дотепним, бо його компанія вибухнула сміхом.
- Коли примарний місяць на небі з’явиться, - пообіцяла я, протискуючись крізь натовп до дверей.
- Домовились! Головне - пам’ятай, ти обіцяла! - долетіло мені услід, коли я вже була надворі.
Прохолодне нічне повітря відразу подіяло заспокійливо, й відповідати я не вважала за потрібне. Тим паче позаду, важко човгаючи ногами, вже плентався добряче п’яний Лібка. Я зітхнула: у такому стані він сам додому не дійде. Добре хоч свого коня я вже забрала з конюшні.
Підсадивши напарника в сідло, сама пішла поруч пішки. На щастя, будинок, де мешкав Лібка, був неподалік.
З нічного неба мрячив дощ, обіцяючи от-от перейти у справжню зливу з громом і блискавками. Тому я не стала гаяти часу: стягнула Лібку з коня, посадила під дверима його дому й постукала. Чекати, доки відчинять, не стала. Замість цього сама швидко всілася в сідло й попрямувала до міських воріт.
***
Мій дім стояв у невеличкому селі Олдем, що тулився майже під самими стінами міста. Житло в самому місті я могла б знайти без проблем, аби щодня не долати міські ворота. Та я занадто не любила надмірно допитливих сусідів, міський сморід, тарганів і несподівані візити посильних від керівництва. У селі ж було тихіше й простіше дихати.
Олдем складався з кількох вузьких вуличок, що звивалися між низенькими хатами з солом’яними дахами. Деякі будівлі виглядали занедбано, інші - доглянуті, з охайними квітниками біля вікон. Вдень на вулицях час від часу метушилися селяни: хтось вів худобу, хтось повільно прямував на ринок, а діти ганялися один за одним.
Вночі майже всі сиділи по хатах, хіба що місцевий шинок залишався відкритим, випускаючи назовні запах пива та шкварчання сала на пательнях. Від звичайного сільського життя віє спокоєм і своєрідною тишею, перерваною лише гавкотом собак, кукуріканням півня або ледь чутним шелестом вітру, що грався в гілках дерев.
Кожна вузька вуличка, кожен камінь чи дерево дихали минулим, а старі віконниці й скрипучі двері шепотіли свої маленькі таємниці. І хоча село виглядало тихим і звичним, відчувалося, що за його спокоєм ховаються маленькі радощі й турботи кожного мешканця.