***
До Бригіна залишалося всього два дні дороги, коли нас, нарешті, наздогнали одні з переслідувачів. На цей раз це були тигрведи - смердючі напівтрупи з дірками в гнилій плоті, за якими, наче вірні пси, тяглися голодні вовкведи. Ну, хоч орків із ними не було - і на тому дякую.
Ми тільки-но виїхали з невеличкого села, де заночували, як Ебон, вловивши смердючий запах, різко зупинився.
- Завмерли, - прошипіла я, напружено вслухаючись у тишу.
- Ти щось відчула? - запитав Вір’єн, вдивляючись у мене й у навколишній простір. Хоча він і голова, але кожен мав право дати застереження коли відчував небезпеку.
- Гостей… із душком, - відповіла я й показала рукою на кілька темних точок на горизонті. Вони швидко наближалися, збільшуючись у розмірах.
Тікати вже було пізно. Сховатися також ніде: гірські печери не мали дверей, а захисні огорожі в селах, які ми зустрічали, могли подолати навіть звичайні люди, не кажучи вже про химер.
- Оріде, ти хоча меч у руках тримати вмієш? - запитала я.
- Ні, - чесно зізнався він. І я, правду кажучи, не очікувала іншої відповіді: зброї при ньому й близько не було.
- А стріляти з лука? – запитала Сіра.
- Трохи, - невпевнено відповів писар.
- Тоді тримай мій запасний, - і дівчина простягнула йому другий лук і повний сагайдак стріл. А далі пролунав від неї простий наказ: - Стій поряд зі мною.
Оріде прийняв зброю з явним острахом, проте не відмовився. Витягнув одну стрілу й поклав її на тятиву, хоч руки його й тремтіли.
Днем тигрведи виглядали не такими страшними, як уночі, та від цього не менш гидкими. Напівзогнилі тіла, бруд, очі з розширеними зіницями, у яких не лишилося ані крихти людяності. Вони йшли на нас мовчки, не кліпаючи, мов неживі ляльки. Вовкведи ж - дикі, ребра випирають з-під скуйовдженої шерсті, зуби загострені, зі слиною, що стікала на сніг. Їхні голодні погляди вчепилися в нас, і вже було зрозуміло - вони не зупиняться.
Сили були надто нерівні. Битися з такою ордою безглуздо. Врятувати нас міг тільки дивом надісланий шанс… або моя магія. На чаклуна розраховувати не ризикувала: його щити ледве витримували один удар, кулі енергії відскакували від химер без жодного ефекту, а на щось серйозніше в нього бракувало чи досвіду, чи сил. Некромант з нього був той ще. Тому я взяла все у свої руки.
- Танок перший. Танок вогню! - виголосила я, й навколо нас піднялася висока стіна полум’я.
Вовкведи завмерли. Вогонь вони ненавиділи, і навіть зараз, голодні, не наважувалися переступити цю палаючу межу. Скавуліли, гарчали, але лишалися з того боку. Та тигрведів полум’я не зупинило. У них ще залишалося людське в походженні, і страху перед вогнем вони не знали. Без вагань вони кинулися крізь полум’я, немов воно було для них не перешкодою.
Вони не мали зброї, лише пазурі та ікла, але цього було більш ніж достатньо, щоб розірвати людину на шматки. Їхня гнучкість і тваринна швидкість робили їх небезпечними суперниками. Я не знала, що краще: відганяти вовкведів чи відбиватися від тигрведів. Бути одразу там і тут я не могла.
- Танок четвертий. Танок блискавок! - крикнула я, відчуваючи, як у тіло вривається сила.
Блискавка - не полум’я. Вона не лише обпікає. Якщо розряд влучить точно - від жертви залишиться лише купка попелу. На щастя, мої супутники це розуміли й інстинктивно відходили якомога далі, щоби не потрапити під випадковий удар.
З четвертим танком моя швидкість зросла в кілька разів. Тіло рухалося саме, блискавки спліталися навколо мене, немов живі змії. Найважче було - не зачепити когось зі своїх, адже форма розряду нагадувала вовчий силует, який то вискакував уперед, то зникав.
Я бачила, як роти моїх супутників розкрилися від подиву. І найманці, й Оріде, і навіть сам чаклун дивилися на мене з таким захопленням, ніби перед ними вперше постала сама стихія у плоті. І найприємніше - на обличчі мага не було зневаги чи страху. Лише щирий, майже дитячий інтерес.
Бо таке у природі зустрінеш не щодня.
- Інтерлюдія -
…Як же добре в Забутті…
Тут немає ані радості, ані смутку.
Тут не існує часу в його звичному розумінні. Дні, місяці, роки, цілі тисячоліття пропливають повз мене, мов річка, що несе свої води крізь століття. Я бачила, як піднімалися й занепадали Великі Імперії, як зводилися міста з білого каменю і перетворювалися на руїни, вкриті мохом. Але все це відбувалося десь поза мною. У Забутті я була відокремлена від світу, схована у теплому, байдужому коконі вічності.