Та раптом щось холодне й різке вихопило мене з цього затишного полону. Наче крижаний вітер пройшов крізь душу, змусивши здригнутися. Я розплющила сонні очі - й зрозуміла, що стою посеред жертовника. Навколо мене в колі стояли жерці, тримаючи у виснажених руках палаючі свічки й ритуальні посохи.
- Чого вам треба? - гримнула я, відчувши, як гнів прокидається в мені. Мій голос віддався луною під високими склепіннями храму.
Людські обличчя були блідими й переляканими, ельфи дивилися з подивом, ніби не розуміючи, кого вони закликали. Кентаври ж виглядали розгубленими, переступали з копита на копито, наче й самі не знали, навіщо брали участь у цьому обряді. Я ясно бачила у їхніх очах одне - вони чекали когось іншого. І моя поява все зіпсувала.
- Ми… - промовив нарешті темноволосий чоловік, зробивши крок уперед. Його голос тремтів, але не від страху, а від хвилювання. - Мені дуже шкода, що ми потривожили Ваш сон. Але нам конче необхідна Ваша допомога.
Його яскраво-блакитні очі виблискували у світлі свічок. У них не було ані тіні фальші чи лестощів - лише відчайдушна надія. І це мене зупинило. Я мимоволі затримала погляд на його обличчі. Ця людина не боялася мене. Вперше за весь час мого існування хтось дивився на мене не як на загрозу, а як на можливість.
- Назви себе, - владно звеліла я.
- Лицар Рент’єр Нонський, - чітко відповів він, випрямившись на повен зріст.
- І чого ж ти бажаєш за моє звільнення? - холодно перепитала я, відчуваючи, як стародавня сила все ще пульсує у моїх жилах після пробудження.
- Щоб ти захистила цей світ, - відповів він так просто, наче просив мене прибрати камінь із дороги, а не стати на заваді тій темряві, що загрожувала всьому живому.
Я засміялася глухо, але без зневаги. Війна мені не була чужою. Для мене вона - те саме, що подих для смертних. А закон свободи був простий і давній: бажання того, хто розірвав твої кайдани, мусить бути виконане. Навіть якщо свобода тобі не була потрібна.
- Раз твоя воля така, хай буде по-твоєму, - погодилася я.
Жерці злякано перезирнулися, а Рент’єр залишався спокійним. Він лише кивнув, підтверджуючи свої слова. І тоді ми уклали угоду. Не довгими промовами, не витіюватими закляттями. Лише нашою кров’ю, що змішалася на камені жертовника, закарбувавши договір у самому полотні світу.
Від тієї миті я знову належала не лише собі.
-15-
Я прокинулася в холодному поту від різкого світла ранкового сонця, що пробивалося крізь єдине крихітне віконце. У роті стояв металевий присмак крові. Моєї крові. Давненько мене не турбували кошмари минулого… і недарма вони знову навідалися саме тепер. Інтуїція голосно підказувала: цей світ стоїть на порозі чогось недоброго, дуже недоброго.
Спати вже не хотілося. Підвівшись із нашвидкуруч устеленого ложа, я спустила ноги на холодну підлогу. Від дотику сирих дощок по тілу пробіг морозець, ніби мене ще раз занурило у той кошмар.
При денному світлі кухня виглядала не такою жалюгідною, як напередодні вночі. Старий, шорсткий стіл; груба лавка, на якій я спала; на стіні кілька похилих полиць, заставлених щербатим посудом; закопчена балкова стеля і давно не білені стіни, що вбирали в себе темряву років. Та серед цієї вбогості, немов король на золотому троні, біліла велика піч. На ній, згорнувшись калачиком, спав чаклун, а решта нашої компанії розташувалася прямо на долівці, гріючись біля тепла.
Вхідні двері жалібно скрипнули, і до кухні увійшла господиня. Сивоволоса, приземкувата старенька, з гачкуватим носом і глибокими зморшками, що прорізали її обличчя, наче тріщини на сухій землі. Кинула на мене непривітний погляд, поставила на стіл глиняний глечик, від якого йшов запах свіжого молока, й дістала з полиці кілька оббитих кружок.
Як вона вранці змогла пройти повз мене так, що я не прокинулася, лишалося загадкою. Може, й справді Баба-Яга, як жартома назвав її Дітор напередодні? Я усміхнулася своїй дурній думці. Ні, старенька була не казковим страховиськом, а всього-на-всього відьмою. Поганенькою, слабкою, але все ж відьмою.
- Пробачте нам учорашнє вторгнення, - звернулася я до господині. - Якби не хуртовина, ми б заночували просто неба.
Старенька підвела на мене свої тьмяні очі, губи розтягнулися в подобі усмішки, відкривши беззубий рот. Нічого не відповівши, вона мовчки подалася до дверей, що вели в її кімнату, й замкнулася там, голосно лязгнувши засувом. Я лише знизала плечима.
Після бою зовсім не хотілося ночувати в лісі, але наче на зло на нашому шляху не трапилося жодного села, навіть найбіднішого хутірця, де можна було попроситися на нічліг. А тут іще й сніг пішов - густий, лапатий, магічний. Цього разу я вирішила не брати участь у негласному змаганні “хто сильніший”. І так учора видала себе з головою, коли чоловіки з відкритими ротами дивилися на купи попелу, що кілька митей тому були химерними чудовиськами.