Ми довго блукали навмання, орієнтуючись лише за моїм компасом, шукаючи прихисток. Снігова завіса ховала все навколо, і здавалося, що світ зменшився до кількох кроків уперед. Уже коли сили майже зникли, Вір’єн, мов за дивом, розгледів крізь сніг тьмяний вогник.
Господарка перекошеної хатини зустріла нас недобрим поглядом, проте все ж таки впустила до себе. Залишивши нас у кухні господарювати самим, вона пішла за ті самі дверцята, грюкнувши важким замком. Ми не стали нишпорити по горщиках, а повечеряли тим, що мали при собі. І навіть ця проста вечеря у теплі здавалася розкішшю після крижаних заметів.
Я визирнула у маленьке віконце й, переконавшись, що завірюха нарешті стихла, не змогла стримати полегшене зітхання. Світ за вікном був хоч і засніжений, але вже не вороже-білий, що засліплює та рве на шматки. Сонце боязко пробивалося крізь хмари, й мені здалося, що й саме воно зітхнуло з полегшенням разом зі мною.
Швидко натягнувши чоботи, які ще вночі кинула під лаву, я почала будити решту. Кожен прокидався важко, з відчуттям, ніби тіло все ще продовжувало блукати по заметах. На обличчях - втома, але й надія: ми все ж пережили цю ніч.
***
На сніданок нам дісталося “люб’язно” запропоноване господинею козине молоко. Гіркуватий присмак воно мало такий, ніби коза харчувалася полином, але ми випили його до останньої краплі - у горах не доводиться перебирати їжею. Гучно подякувавши за гостинність, ми попрощалися з мовчазною хазяйкою. Вона навіть не вийшла нас провести, лише заскрипіла дверима в своїй кімнаті, ніби сховалася ще глибше у власне “укриття”.
Я мимохідь глянула на темні двері, за якими вона зникла, й подумала: хто ж наклав на неї таке дивне прокляття? Чи то доля обплела її чарами, чи вона сама колись оступилася у магії? У цих горах заблукати може не лише подорожній - іноді й душа ховається в тіні, забувши, що таке світло.
***
Наш шлях тягнувся вперед - крізь сніг, різкий вітер і пронизливі морози. Кожен крок у цьому безкрайому сніговому морі здавався випробуванням, а кожен подих обертався на клуби пари, що відразу танули у холодному повітрі. Єдиним приємним, чи принаймні втішним спостереженням було те, що птах-шпигун більше не з’являвся. Чи то ми справді збили його зі сліду, чи, можливо, тепер за нами стежать якимось іншим, більш витонченим чином. Від цієї думки холод пробирав ще дужче, ніж зимовий вітер.
Ми зупинялися в подорожніх трактирах, щоб трохи перевести дух, нагріти змерзлі кістки біля вогнища й дати відпочинок коням. У теплій залі, серед запаху диму, гарячої юшки й пряних трав, на кілька годин зникало відчуття небезпеки. Але щойно ми знову вирушали в дорогу, світ ставав суворим і ворожим: сніг скрипів під копитами, крига на річках тріскала під вагою коней, а нічне небо сипало зорями, гострими, мов уламки скла.
***
Чергове невеличке поселення, назва якого навіть не збереглася в моїй пам’яті, зустріло нас тишею. Гнітючою, мертвою тишею, від якої мороз пробігав по спині сильніше, ніж від вітру.
На узбіччях виднілися обгорілі будівлі - чорні кістяки колишніх хатин, що ще недавно ховали в собі життя й тепло. Серед згарища лежали почорнілі від полум’я тіла, застиглі у гримасах болю й відчаю. У повітрі стояв запах попелу, диму та гіркої тліні - наче сама смерть залишила тут свій подих.
На вцілілих деревах уздовж дороги сиділи чорні птахи. Вони похмуро стежили за нами, нахиливши голови набік, ніби дивувалися, що хтось живий наважився ступити сюди. Їхні очі блищали холодною цікавістю, і від цього ставало ще моторошніше.
- Пустельники, - нарешті промовив Вір’єн глухим голосом.
Аристократ, попри небезпеку, ризикнув зіскочити з коня. Його кроки хрустіли по мерзлій землі, коли він наблизився до одного з обгорілих тіл. Він зупинився, схилився, вдивляючись у знівечені риси, й здавалося, тінь його постаті відбивалася на попелі, немов привид, що прийшов на руїни минулого.
Я теж спішилася, ступаючи обережно, наче сама земля тут зберігала щось прокляте.
- Учора, - промовила я впівголоса.
Висновок напрошувався сам: сажа ще не встигла сховатися під шаром снігу, чорні розводи кіптяви вкривали землю свіжими слідами. А від деяких будівель і досі йшло тепло, наче полум’я щойно згасло. Від того було моторошно - ще вчора це поселення жило, а тепер лежало зруйнованим, ніби й не існувало ніколи.