У повітрі вчувалася гірка нота диму, змішана із запахом гару та обвугленого дерева. Здавалося, ще трохи - й почуєш відлуння криків, що виривалися звідси всього день тому.
- Тобто дикуни можуть бути ще десь поряд, - тривожно прошепотіла Сіра, миттєво схопившись за лук. Її пальці напружено ковзнули по тятиві, готові будь-якої миті випустити стрілу.
- Так, - підтвердила я, витягуючи меч із піхов. Холодне лезо зловісно блиснуло у сонячному світлі. Серце забилося швидше: у цій гнітючій тиші кожен наш рух здавався занадто гучним, немов ми самі кликали небезпеку.
Навіть ворони на чорних гілках замовкли. Вони лиш роззявили дзьоби без звуку, ніби й собі насторожилися. Здавалося, ще мить - і з руїн вирине чиясь тінь із кривавим ятаганом у руці.
Та замість очікуваних нападників із будівель вийшло двоє дітей.
Дівчинка - років десяти, худорлява, з темним волоссям, що вибилося з коси й липло до щік. Поруч із нею - хлопчина, зовсім малий, такий, що лише вчився самостійно триматися на ногах. Вони рухалися дивно спокійно, без страху, наче ми були не чужинці, а гості, яких чекали.
- Ми не завдамо шкоди, - тихим, майже лагідним голосом промовив Дітор, звертаючись до дітей. - Тут, окрім вас, ще хтось залишився живим?
Дівчинка підняла голову й… посміхнулася. Від тієї посмішки мене ніби холодом обдало. У світлі дня чітко блиснули її зуби - загострені, як у хижака. У звичайних людей таких не буває.
- Шамраки, - одразу визначив вид немерця Кріст’єр. Його пальці зімкнулися у заклятті, й у долоні спалахнула вогняна куля, освітлюючи почорнілі стіни навколо.
І тут мене наче блискавкою вдарило: причиною пожежі був не напад пустельників. Село винищили щоб знищіти цих створінь.
Шамраки завжди жили гуртом. Достатньо одному з родини піддатися їхньому прокляттю - і решта заражалися майже миттєво. Відтак уся сім’я перетворювалася на чудовиськ, а згодом і ціле село. Поодинці вони не становлять великої загрози, слабкі й незграбні. Але гуртом… гуртом вони стають страшною силою: спритні, голодні й майже невразливі. У таких випадках краще спалити все до тла, ніж намагатися битися. Бо там, де сьогодні двоє дітей, завтра вже може бути сотня.
Чаклун зреагував миттєво: створив вогняну кулю й жбурнув її в напрямку дітей.
Але мені довелося відбити закляття. Хлопчик виявився ще людиною - ним, наче живим щитом, прикривався шамрак.
- Крек! - вилаялася я, і цього разу не лише я. Прокляття зірвалося й з вуст Вір’єна.
Ми швидко перегрупувалися. Я разом із Таргасом вийшла на передній план, піднявши зброю напоготові. Дітор і Вір’єн зайняли позиції з боків, готуючись перехопити істоту, якщо та кинеться врізнобіч. Сіра ж, мов тінь, ковзнула вбік, щоб зайти супротивнику зі спини.
Дівчинка-немрець витягнулася, ніби виросла на кілька голів вище, а її худеньке тіло спотворили кістяки й жили, що випирали крізь шкіру. Її очі палали блідо-зеленим вогнем, а з рота сочився чорний слиз.
- Я… ваааааассссс… всіііііхххххх… вб’ююююююю… - прохрипіла тварюка, і голос її був схожий на скрегіт металу.
Від цих слів мороз побіг хребтом. Навіть ворони на деревах, що досі спостерігали, злякано знялися з гілок, здійнявши чорну хмару.
Відкинувши дитину у сторону вона зірвалася з місця так різко, що попіл здійнявся клубами. Кігті розсікали повітря, немов серпи. Я ледве встигла підставити клинок, і від удару мене відкинуло назад. Таргас загарчав, мов розлючений звір, і вдарив списом просто в груди істоти - але шамрак відхилився так швидко, що метал лише розпанахав їй плече. Чорна кров забризкала сніг.
- Тримай дистанцію! Вона надто швидка! - крикнула я, перекочуючись убік, щоб уникнути наступного удару.
Сіра вже зайшла ззаду. Її стріла засвистіла, влучивши шамракові просто в стегно. Та завила, але не впала - навпаки, розлючено кинулася до неї.
- Ні! - я кинулася вперед, меч розсік повітря й вдарив по спині тварюки. Лезо зішкрябнуло кістку, від чого в мене аж зуби зводило від скреготу.
В цей час Дітор і Вір’єн атакували з боків: один вдарив клинком по руці істоти, другий спробував підсікати ноги. Шамрак загарчала, збив Дітора плечем, і той відлетів у замет.
- Тримай її! - заревів Таргас і вбив спис глибоко у груди чудовиська.
Тварюка завила, зламала древко, але втрималася на ногах. Її тіло почало змінюватися - з рота вирвалися чорні пасма туману, що обвили повітря.
- Відступіть! - крикнув чаклун, зібравши залишки сил. Він стиснув руки в складний жест, і навколо його долонь спалахнуло жовтогаряче світло. - Вогонь - єдине, що спалить заразу!