Я кинулася вперед, вдаривши шамрака мечем, аби прикувати його увагу. Сіра ще раз випустила стрілу, влучивши прямо в око. І в цю мить чаклун вистрілив вогняним променем - не кулею, а цілим спалахом. Полум’я охопило істоту, й вона заверещала так, що кров у жилах заклякла.
Вогонь пожирав її тіло, шкіра тріскала й осипалася чорним попелом. Зрештою шамрак впав на землю, смикаючись у конвульсіях, і завмер. Від нього лишилася лише обвуглена купа кісток та попелу.
Я стояла, важко дихаючи, й дивилася на рештки. Хлопчик, що досі лежав на землі, закотив очі й тихо застогнав - він був живий.
- Один вцілів, - сказала я, опускаючи меч. - Але тепер це вже не село. Лише могила.
Ми рушили далі, а чорні ворони, що сиділи на деревах, знялися й закружляли над руїнами. Їхнє каркання довго ще відлунювало нам у спину, ніби нагадувало, що це місце ніколи вже не стане живим.
-16-
Бригін мало чим відрізнявся від Лоара. Ті самі кам’яні мури, ті ж вузькі, затісні вулички, забиті смородом і брудом; ті ж калюжі з помиями, що стікали вздовж каменю; ті ж злидарі, які простягали руки, благально випрошуючи милостиню, аби вже за мить проміняти її на дешеве питво в найближчій корчмі. Єдиною відмінністю від столиці були менші розміри міста й відсутність королівського палацу. Натомість на пагорбі височів палац намісника - вірного васала нашого правителя. Та й усе. Хіба що ще: серед натовпу тут частіше траплялися представники інших рас. Це робило місто строкатішим і водночас небезпечнішим: чужинці привносили зі собою не лише різноманітність, а й власні проблеми.
Вір’єн та Таргас вирушили шукати постоялий двір, де можна було б зупинитися. Я ж разом із чаклуном та Дітором попрямувала спершу до храму, при якому був притулок для сиріт, а вже потім - до гільдії магів, щоб зустрітися з магом на ім’я Валдрок. Оріде приєднався до нас, адже нам ще треба було завітати до зброярні: купити йому особистий лук та запас кінцівок для стріл. Письменник, щоправда, сприйняв цю ідею без особливого захвату, проте сперечатися не став. Глибоко всередині він розумів: настав час навчитися дбати про себе самому. Сіра ж планувала завітати до місцевої гільдії найманців, де в неї були старі зв’язки та довідатись про останні новини в цій частині світу.
У гільдії магів про Валдрока нічого не знали - ось уже кілька місяців від нього не було жодних звісток. Це мене насторожило, а Кріст’єра пригнітило. Ми залишили повідомлення на випадок, якщо маг з’явиться, і попрямували далі - на пошуки зброярні.
На моє розчарування, лавки Бригіна виявилися завалені переважно дешевим брухтом, який радше годився б для продажу ворогові, ніж для справжнього бою. Тож, коли я переступила поріг чергової крамниці з вивіскою “Зброярня Іторгана”, нічого особливого вже не чекала.
Важкі двері протяжно рипнули, і я обережно ступила всередину. Добре, що встигла вгледіти сходинки вниз, інакше полетіла б сторч головою. Усередині густо пахло розпеченим металом, вугіллям і старим деревом.
Чому я відчувала запах дерева - досі загадка: можливо, від закопчених балок, що пам’ятали ще перших майстрів.
За прилавком сидів міцний сивочолий чоловік. Він вправно насаджував вістря на стрілу, так спокійно й точно, бо робив це вже тисячі разів.
- Доброго дня, - голосно привіталася я, аби привернути його увагу.
- І вам доброго, - відповів він, відкладаючи готову стрілу й пильно зиркаючи на нас. - Чим можу прислужитися?
- Нам би зброю підібрати для цього хлопця, - з посмішкою мовила я, легенько підштовхнувши Оріде вперед.
Той ніяково зіщулився, а я, щоб підбадьорити його, ляснула по плечу так, що він мало не клюнув носом підлогу.
- Д-добридень, - невпевнено пробурмотів Оріде, потираючи забите місце.
- Хм, - хмикнув зброяр, ледь стримуючи усмішку, - такому молодцю й кухонний ніж небезпечно в руки давати: ще сам себе поріже.
- Ну чому ж так? - заперечила я. - Якщо трохи повчити його, може й щось путнє вийде. То допоможете чи як?
- Якщо зможу - допоможу, - кивнув майстер. - Ану, молодче, знімай балахон, будемо підбирати тобі таке, чим ти принаймні сам себе не скалічиш. Як тебе звати?
- Оріде. Оріде Аншагарський, - несміливо промовив писар, стягуючи плащ.
- А мене Іторган Траський. Я господар тут усього цього добра. І частину клинків власноруч викував.
Траський. Щось важке й болюче дзенькнуло в мені. Іторган… Іторган Траський…
- А… Дерис Траський тобі часом не родич? - тихо й обережно спитала я, наче боялася почути відповідь.
- Родич. Він мій батько. А ти його знала?