Знала. О, ще й як знала. І ти мене знаєш, Іторгане… лише не пам’ятаєш. Та це й на краще. Минуло майже півстоліття відтоді, як ми бачилися востаннє. Тоді ти був юнаком, вісімнадцятирічним хлопчиськом, готовим піти за мною хоч на край світу. Але доля розпорядилася інакше.
Твій батько довідався про мою справжню сутність. Не все, але достатньо, аби підняти проти мене селян і змусити мене тікати. Я не могла втягнути тебе в це й приректи на долю вигнанця поруч зі мною. Тож пішла сама, залишивши тебе з розбитим серцем…
- Та ні, просто чула від знайомих, що він був одним із найкращих ковалів західного узбережжя, - збрехала я, удаючи, що уважно розглядаю зброю на стіні, аби приховати очі.
Добре хоч шарф прикривав обличчя. Бо якби він упізнав мене… хто зна, чого чекати від людини, якій свого часу завдала такого болю. Помста - річ страшна, особливо якщо її гріє ненависть десятиліттями.
- Був… колись, - сумно зітхнув Іторган. - Мирький! Ану йди сюди, допоможи мені!
І коли з-за дверей вийшов хлопчина, серце в мене мало не вискочило з грудей. Він був точнісінько схожий на Іторгана в ті його молоді роки. Його молодший онук.
Отже, ти все ж знайшов ту, яка вилікувала твоє серце… Я щиро зраділа за нього.
***
Ми довго перебирали різні клинки: від важких двуручних мечів, якими користувалися північні найманці, до шабель , що були в моді серед аристократії. Нарешті натрапили на легкий одноручний меч без гарди, зі злегка вигнутим лезом.
- Цей восени привезли з островів, - пояснив Іторган, подаючи мені зброю. - Не знаю, наскільки він надійний - ще не мав нагоди випробувати.
Якби він дивився мені прямісінько в обличчя, то побачив би, яке здивоване й розгублене воно було. Це був не простий меч. Такі кували лише ченці Оуданського ордену, що поклонялися своєму богові Бажаді. Їхні клинки не продавалися й не діставалися з бою: вони зникали дивним чином. Єдиний спосіб заволодіти ними - украсти ще новий, до того як він обере собі “господаря”.
Чому ж тоді він у руках Іторгана?
Той, помітивши блиск у моїх очах, назвав напрочуд низьку ціну, аби швидше позбутися небезпечного товару. А потім, нахилившись трохи ближче, промовив тихо, так щоб Оріде не почув:
- Ти, як завжди, не помилилася у виборі.
Мене скувало.
- Думала, я тебе не впізнаю? - лагідно всміхнувся він. - Навіть через стільки років твої очі видали тебе.
- Ви… про що? - ледве прошепотіла я, голос зрадницьки тремтів.
- Не хвилюйся. Я давно тебе пробачів. І навіть вдячний, що тоді ти мене залишила. Бо що б це була за спільна доля? Ти - вічно молода й безсмертна, я - старіючий смертний… Я став би для тебе тягарем. Але пам’ятай одне: я завжди любив лише тебе. Катардія… чи як тепер тебе звати?
- Арідара, - чесно зізналася я.
- Арідара… гарне ім’я. Хоча твоїй сутності воно мало пасує.
Я лише тихо мовила:
- Дякую.
І відчула, як камінь, що тиснув на мої груди півстоліття, нарешті впав. Я змогла знову дихати.
***
Коли ми вийшли на вулицю, сонце вже встигло сховатися за дахами будинків. Зимовий день короткий, і на місто спустилися густі сутінки. Холодне повітря обпікало щоки, а сніг під ногами скрипів так голосно, ніби кожен наш крок луною віддавався на порожніх вулицях.
- Арідара, а як ми знайдемо, де зупинилися наші? - озвався Оріде.
- Нас має чекати Таргас біля… - та завершити відповідь я не встигла.
Раптово Оріде похитнувся, звалився на сніг і затрясся у судомах.
- Я йду… я йду… - хрипко повторював він крізь зціплені зуби.
Його тіло вигиналося в конвульсіях, на лобі виступили краплі холодного поту, а очі закотилися так, що виднілися лише білки. Я кинулася до нього, не думаючи ні секунди, та щойно торкнулася його плеча, різкий біль пронизав мою голову. Це було схоже на удар кинджалом, гострим і безжальним.
На щастя, відпустило мене так само раптово, як і його. Оріде, здавалося, заспокоївся й важко перевів подих. Але цього короткого миттєвого зв’язку мені вистачило, щоб побачити уривки чужого видіння. Лише мить - і все розсипалося, немов розбиті скельця.
- Що це було? - запитала я, вдивляючись у нього.
- Триград… - письменник ще тремтів, його зуби цокотіли від холоду й напруги. - Це він кликав мене.
"Тебе кликало не саме місто… тебе кликав маг," - подумала я, але вголос говорити цього не стала. Ще зарано.
- Давай допоможу підвестися, - сказав Кріст’єр, простягнувши руку. - На снігу відпочивати не найкраща ідея.
Він з вдячністю прийняв його допомогу, піднявшись на ноги. Ми рушили далі, неквапом, обережно вдивляючись у сутінки вулиць.