І ще цікаво - де це Сіра поділася? У кімнаті мирно спить, наче дитина, в той час як ми тут усі ламаємо голову? Ха, сумніваюся. Швидше за все десь швендяє вулицями. Востаннє я бачила її перед тим, як вона попрямувала до гільдії найманців. Відтоді - жодної вісточки. Сіра, звісно, дика кішка, але навіть у кішок буває занадто багато пригод на одну ніч.
- Інтерлюдія -
…Мої руки й далі судомно стискають меч, хоч перший натиск ворога вже давно відбито. Я сиджу на вогкій, промерзлій землі, відчуваючи, як крижаний холод просочується крізь одяг і впивається в кістки. Губи мої до крові зкушені - я майже не відчуваю болю, лише гіркуватий металевий присмак на язику.
За час мого сну змінилося надто багато.
Я вперше потрапила в цей світ випадково.
Тоді тривав важкий бій - з виснаженням, кров’ю й відчаєм, коли межа між життям і смертю стирається. У самий розпал сутички спрацювала якась невідома сила: різка, сліпуча, некерована. Вона вирвала мене з поля бою й викинула сюди разом із ворогом, не питаючи ні згоди, ні бажання.
Ми обоє вижили.
Вибралися з тієї пастки також вдвох і не без помічи сторонього.
Згодом я поверталася сюди ще кілька разів.
Саме тоді я полюбила навідуватися сюди - відпочивати від смороду диму, від крові й нескінченних воєн мого світу. Щоразу, перетинаючи бар’єр між світами, я жадібно вдихала на повні груди чисте повітря, просочене свободою.
Блакитне небо розкривалося наді мною, і серце вперше за довгий час відчувало спокій.
Мене радували квітучі міста з їхніми білокам’яними вежами, родючі поля, де трудилися усміхнені люди. Вони не кидалися додолу, завидівши мене, не ховалися в страху - бо не знали, хто я насправді. Тут достатньо було постукати в будь-які двері серед ночі, і тобі радо відчиняли, запрошуючи до столу, пригощаючи гарячим вечерею й пропонуючи теплий нічліг.
У кожному домі були книги, у кожному місті - школи. Тут не було місця темряві неуцтва.
Минуло трохи більше п’яти тисяч років мого ув’язнення - і світ змінився. Але багато що лишилося незмінним.
Технології розвинулися, полегшивши побут: більше не треба було важко орати землю чи ночами без відпочинку сидіти за ткацьким верстатом. Зникла потреба гнати коня від міста до міста - тепер були інші способи подорожувати. Але наука йшла вперед не лише задля миру: нова зброя створювалася й для війни.
Крихку грань між світами не раз проривали чужинські раси, жадаючи нових територій. Вампіри, перевертні, тролі та інші нелюди хлинули в цей світ, і старе залізо проти них виявилося майже безсилим. Та після довгих війн і важких перемовин із ними було укладено мирний договір. Відтоді вони стояли в одному ряду з людьми, ельфами й кентаврами. Принаймні - офіційно.
Я знову міцніше стиснула меч. Мій клинок ще був теплим від крові ворога.
Рент’єр підійшов ззаду, важко зітхаючи, й поклав свою міцну руку мені на плече.
- З нашого боку втрати, великі… - промовив він винуватим голосом, наче у всьому була його провина.
Я навіть бровою не повіла. Моє обличчя, вкрите сажею й порохом, залишалося кам’яним. Я і так добре знала, яке в нас становище.
- У них теж не маленькі, - спробувала я пожартувати, вишкіривши гострі, залиті моєю ж кров’ю ікла. - У наступній атаці я піду першою, а ви прикриватимете мій тил.
- Але чи вистачить у тебе сил? - щиро запитав лицар, побачивши, як я спльовую на землю чорну від крові слину.
Я підвилася, відчуваючи, як напруга знову наповнює м’язи. Холодна земля віддала тілу свою кригу, проте в мені горів інший вогонь - ненависті й жаги битви.
- Вистачить. Головне - не лізьте мені під руку. І тоді все буде гаразд, - відповіла я, піднімаючи клинок.
Небо над нами вже гуло - світанок крокував поруч із новою атакою.
-17-
Я прокинулась раніше, ніж планувала. Знову кошмар. Здається, вони тепер будуть переслідувати мене майже щоночі.
Вилаялася - стало трохи легше. Але ненадовго.
Щоб розвіяти похмурі думки, вирішила пройтися на місцевий ринок. Та й продукти в дорогу ніколи не були зайвими - чоловіча частина нашої компанії пожирала їжу такими темпами, що вона зникала швидше, ніж ми встигали поповнювати запаси.
Небо тільки-но почало сіріти, й тому ринок майже пустував. Лише кілька ранніх торговців розкладали свій нехитрий товар на прилавках, готуючись до робочого дня. Поблукавши вузькими рядами, я зупинилася біля повної корзини наливних, червонобоких яблук, які продавала статна, весела тітка. Взяла цілу корзину - соковиті, важкі плоди нагадували про щось просте й тепле, зовсім не схоже на мою нинішню реальність.