Мій будинок дістався мені у своєрідну “спадщину” років так п’ятдесят тому. Стара, одноповерхова будівля з вежею та мансардою була зведена з сірого каменю і колись належала якомусь не надто значному ерлу, рід якого давно згас. Я придбала його тоді майже задарма, а два роки тому офіційно заявила свої права як спадкоємиця. На щастя, за весь цей час ніхто інший дім не забажав, і він так і стояв порожнім, зарослий чутками.
Люди казали, ніби тут мешкають привиди, що вселяються в кожного, хто наважиться поселитися без дозволу. Насправді ж жодних привидів не було - лише магічний захист та наскрізний протяг, що свистів ночами в кожній шпарині.
Але була в домі одна річ, заради якої я його особливо любила, - камін. Здоровезний, із химерною ліпниною, він займав майже третину стіни у вітальні. Звісно, без вогню кімната була крижано холодною, настільки, що пара йшла з рота.
Не роздягаючись, я підійшла до каміну, розпалила полум’я і з насолодою простягла до нього руки. Мої пальці мерзли завжди, незалежно від погоди.
Їсти не хотілося, спати теж. Тож я вмостилася на товстому, старовинному килимі - він теж лишився від колишніх господарів і був зачарований на вічне збереження. Сиділа й дивилася, як у вогні танцюють язики полум’я, наче примарні постаті, що перепліталися й розходилися, створюючи власну безмовну історію.
Я повернулася в Лаор два роки тому й майже одразу влаштувалася найманцем у графа. Здебільшого займалася тим, що разом із королівськими вартовими слідкувала за порядком у місті. Чесно кажучи, роботи було чимало. Майже все місто складалося з нетрів, де тіснилися ремісничі майстерні, таверни та борделі. Аристократи ж мешкали в Верхній частині міста, за окремою стіною, через яку постійно намагалися проникнути то крадії, то просто допитливі діти. Платили за таку роботу небагато, та мені вистачало, щоб не голодувати.
Я посміхнулася, згадуючи той день, коли прийшла влаштовуватися на роботу. Про те, що граф набирає нових людей, я почула в корчмі, де саме обідала. До цього встигла отримати купу відмов і вже думала їхати далі на північ, коли вирішила дати місту ще один шанс. Тим паче, вимог для найму було лише три - і всіма ними я володіла: кінь, зброя та вміння битися.
На мене тоді подивилися як на божевільну: тоненька дівчина, наче тростинка, прихопила батьківський меч і втекла з дому, претендувала на чоловічу роботу. Жінки-найманці, звісно, також були, та вони зазвичай були здоровезними, міцними бабами, руки яких в обхваті товщі за мою талію. Посміявшись, мені порадили шукати роботу в іншому місці, навіть назвали декілька адрес і вказали на двері.
Я не образилася. Тим паче, що інколи вже думала пожити й таким життям. Та довелося відмовитися від цієї ідеї, бо розуміла: не зможу - вб’ю першого ж клієнта. Тому, скинувши з плеча плащ, що переховував не лише кольчугу, а й меч у простеньких піхвах за спиною, я була готова до дії.
Сміх стих раптово й повисла тиша, коли лезо мого меча опинилося біля шиї одного з чоловіків. Оголяти зброю в присутності аристократа було заборонено, тому мій виклик виглядав як ляпас - а таке не пробачалося. Арешт, в’язниця, тортури, страта. Але граф лише окинув мене поглядом і дав дозвіл на бій.
Влаштувати красивий бій у тісній кімнаті не вийшло - заважав розмір мого меча. Та все ж мені вдалося вибити зброю з рук супротивника і добити його кулаком, бо той не хотів визнавати моєї перемоги. Граф Хайден оцінив мої здібності. Перш ніж взяти мене до себе, поцікавився: де я навчалася. Довелося брехати - про те, звідки я, і хто мене тренував. Добре, що острів Камаки лежав далеко на сході, а поруч не було нікого, хто міг би перевірити мої слова.
В охороні ходили по двоє, і мені дістався напарник - Лібка. Здоровезний чоловік, зростом вище за мене на голову, зі шрамом на щоці. Та не дивлячись на страшний вигляд, він був добряком, що обожнював свою родину та полювання. Родина у нього була велика: дружина, тесть і три доньки, які вже давно були заміжні й жили окремо.
Ось так я почала свій черговий шлях у цьому місті, крокуючи між його вузькими вуличками та старими кам’яними будинками, де на кожному кроці відчувалася історія і своя, особлива атмосфера.
***
Я любила дивитися на вогонь, на його дикий танок полум’я, що часом здавався живим, наче маленькі примари минулого. Просиділа б так до ранку, якби не почула шум у дворі. Щоб зрозуміти, що відбувається зовні, мені навіть з підлоги вставати не потрібно: я й так знала - знову до села забігли вовки в пошуках їжі, а сусідські собаки навіть визирнути бояться.