Що ж ми сьогодні довідалися?
Кріст’єр мав рацію: про їхню подорож знали всі. Але справжню мету вдалося приховати від більшості - навіть від нас, найманців. Лішен, наприклад, або й справді нічого не знав, або майстерно робив вигляд. Та й сил некроманта виявилося замало, аби витягти з когось усю правду.
- Ти як? - обережно запитала я в чаклуна, ставлячи перед ним кухоль з вином, від якого піднімався легкий пряний аромат.
- Краще… - відповів він. Тремтячими руками охопив ємність і, немов дитина, що вчиться ходити, зробив перший ковток.
- Може, краще зняти амулет? - несміливо запропонувала я. - Від нього більше шкоди, аніж користі.
Маг похитав головою. Я ж лише здивовано знизала плечима, не розуміючи, навіщо носити на собі річ, яка не лише приховує твою силу, а й поволі краде її.
-18-
Ми залишили Бригін наступного дня, коли з неба сипався дрібний, колючий сніг. Він уперто забивався за комір і холодними струмками стікав по шиї, змушуючи мене злегка смикатися щоразу, як крижана волога торкалася шкіри. Повітря було свіже, але надто сире, і в ньому відчувалася та сама гнітюча зимова безнадія, яку так важко переносити після довгої дороги.
Ми звернули на південь, залишивши за спиною суворі, мовчазні гори. Перед нами відкрилися землі ельфів - володіння, які сама природа створила, немов витончену картину. Тут усе було інакшим: дерева різних порід, посаджені не людською рукою, а самою господинею-природою, спліталися в гармонійне мереживо. Стовбури були вкриті мохом, гілки - ще тримали на собі сніг, але він уже танув швидше, ніж у горах.
Спершу ліс здавався таким же зимовим: сніг хрустів під ногами, мороз щипав щоки, а вітер перегукувався у верхівках дерев. Але чим ближче ми підходили до ельфійських поселень, тим відчутніше змінювався пейзаж. Снігу ставало все менше, він відступав, поступаючись опалому листю, яке тихо шаруділо під нашими кроками. А ще трохи далі, мов за невидимою межею, перед нами розстилалися зелені луки. Трава була свіжа, соковита, і на ній так приємно було розтягнутися вночі після довгого переходу холодними землями людей.
Тутешнє повітря було іншим - теплішим, м’якшим, напоєним ароматом вогкої землі та свіжої рослинності. Здавалося, що навіть сам ліс зустрічав нас як гостей, розкриваючи обійми й оберігаючи від холоду й утоми.
***
- Щось ельфійської варти не видно, - пробурмотіла Сіра, насторожено вдивляючись у темні хащі довкола. Її погляд ковзав по стовбурах, по кронах, по тінях між деревами, наче вона чекала, що от-от звідти вискочить щось небезпечне.
Дівчина у Бригіні з’явилася несподівано, сама, після кількох годин марних пошуків. Ми вже почали думати, що вона загубилася або ж потрапила в халепу, але ось - стоїть перед нами, втомлена, але впевнена.
Вір’єн одразу відтягнув її вбік. Хвилин із п’ятнадцять вони щось обговорювали пошепки: він гаряче жестикулював, нахилявся ближче, а вона відповідала коротко, але рішуче, ледь знизуючи плечима. Про що саме йшла мова - ми так і не почули. Лише інтонації видавали, що розмова була далека від буденної.
Ми йшли землями ельфів уже четвертий день поспіль, і за цей час нам не трапилося жодної розумної істоти. Навіть дріади, яких вважали невіддільною частиною цих лісів, не показувалися. Лише птахи, немов розгублений хор, перегукувалися між собою у верховітті, а білки метушливо стрибали з гілки на гілку. Якби не вони, здавалося б, що цей край давно покинутий, і ми йдемо крізь зачаровану пустку.
- Не хвилюйся, скоро вискочать. Та так, що й померти від переляку буде недовго, - відповіла я, і не встигла договорити, як просто перед нами в землю з дзвоном встромилася стріла. Ебон нервово затанцював, переступаючи копитами. - От бачиш. Як там у народній мудрості кажуть? Не поминай лісовика, а то…
Договорити мені знову не дали. З-за стовбурів дерев вийшли троє ельфів. Їхні луки були вже натягнуті, стріли - наготові. Вони стали півколом, загородивши нам шлях, і недобре зиркнули в мою сторону. Інші ж, більш досвідчені вартові, залишалися прихованими: я відчувала їх присутність за товстими дубовими стовбурами, помічала ледь вловимий рух у тіні. Наївні - гадають, що я їх не бачу.
- Стояти на місці! - пролунала команда. Їхні голоси були холодні й тверді, мов загартована сталь. На них були накинуті маскувальні плащі зеленого кольору, які робили їх частиною лісу.
- Стоїмо, - відповіла я тоном сільської простачки.
- Дуже дотепно, - відказав один з ельфів, і в його голосі відчувалася ледь стримувана зневага. - Що ви тут забули?
- Ми вирішили убезпечити свою подорож, - вступив в розмову Вір’єн серйозно, залишивши жарти на потім. - Не хотілося зустрітися з пустельниками, тому й завернули сюди.