Про орків і химер ми разом свідомо промовчали. Якщо й звітувати про це, то точно не перед звичайною вартою, навіть якщо вона ельфійська.
- Їдіть за нами. І навіть не думайте чинити опір, - сказав старший, не відводячи від нас уважного погляду.
- Ніби нам із цього буде якась користь, - пробурмотів Дітор.
І ми, оточені ельфами, пішли під конвоєм у напрямку Ельсонара.
***
До Ельсонара залишалося якихось два дні швидкої ходи пішим ходом, але не з конями, тому ельфи, у своєму прагненні до зайвої обережності, повели нас не прямою дорогою, тож шлях зайняв аж п’ять.
Три дні поспіль я мовчки спостерігала за їхньою поведінкою. Вони гордовито нас ігнорували, при цьому не зводячи пильних очей із кожного нашого кроку. Дивна річ - будь-яка інша раса давно б видала свою байдужість або нетерплячість, та тільки не ельфи. Вони вміли робити вигляд, що ти для них ніщо, і водночас відчувати кожен твій рух, навіть подих.
Мене почало втомлювати безцільне блукання лісом, що здавалося зачарованим, адже стежки, якими нас вели, часто повертали назад або вбік. І коли ми черговий раз зупинилися на ночівлю під сріблястими гілками древніх дерев, я підійшла до їхнього командира та щиро, але з ледь прихованою іронією, поцікавилася:
- Пане ельф! Якщо ви заблукали чи, бува, забули дорогу додому, то ви тільки натякніть, і я люб’язно покажу вам найкоротший та найнадійніший шлях до Ельсонара, де не лише ми ноги не зламаємо, а й коні.
На мить його безпристрасне обличчя втратило крижану байдужість. Спершу в його очах спалахнула іскорка образи, що швидко змінилася на вираз явної огиди. "Фу, якийсь жалюгідний людський виродок наважується припускати, що я, благородний ельф, міг заблукати у власному лісі, ще й нахабно пропонує вказати мені шлях?" - читалося в його погляді.
- Ми йдемо правильним шляхом і в чужих порадах не маємо потреби, - відповів він голосом, який нагадував більше відмахування від настирливої мухи, ніж пояснення.
- Справді? - я примружилася. - Тоді навіщо кружляти манівцями? Невже ви гадали, що мені невідомий прямий шлях до Ельсонара?
- В Ельсонар вас ніхто не пустить. Ми їдемо в Орвендор.
Сказав як відрізав. Я здивовано було відкрила рота запитати чому, та вчасно його закріла. Орвендор так Орвендор. Місто-фортеця якраз була на нашому шляху й не потрубувала зайве звертати на захід.
***
Серед хвилястих пагорбів і прадавнього лісу, де крони дерев утворюють зелені арки над стежками, височіє місто-фортеця ельфів - Орвендор. Його не видно одразу: здається, що сам ліс приховує його від стороннього ока. Лише тоді, коли наблизишся, помічаєш білі вежі з вигнутими шпилями, що нагадують застиглі в польоті стріли.
Стіни Орвендора не грубі й важкі, як у людських фортець, а легкі на вигляд, проте сплетені з каменю та живих дерев, що переплелися корінням. На вежах ростуть золотолисті клени, з яких ельфи зводять додаткові майданчики-спостережники. Коли настає ніч, у гіллі розгораються кришталеві ліхтарі, що світять м’яким зеленавим сяйвом, немов зорі опустилися на землю.
Місто розділене на кілька рівнів: нижній - для ремісників та воїнів, середній - для садів і торгових площ , а верхній, на високому пагорбі, - для Дому Ради й головної фортеці, куди веде міст з тонкого каменю, вигнутого, наче лук.
Усередині Орвендора панує відчуття спокою та гармонії. Замість шуму базарів - спів струмків, що течуть просто вулицями; замість пилюки - пахощі квітів, що ростуть у нішах і на балконах будинків. Архітектура поєднує в собі природу та мистецтво: будинки не мають гострих кутів, а їхні стіни ніби виростають із землі, піднімаючись догори плавними лініями.
Попри красу, Орвендор - справжня фортеця. Його брами міцні, обвиті рунами захисту, а в лісі навколо приховані сторожові вежі. Кажуть, що кожне дерево біля міста здатне стати зброєю, якщо над Орвендором нависне небезпека.
Та то все легенди...
***
Наш загін провели до невисокого будинку на нижньому рівні міста й замкнули в тісній кімнаті, наче й справді заарештували. Двері зачинили ззовні, та зброї, дивним чином, не забрали - залишили нам мечі, ножі й навіть луки, ніби свідомо підкреслюючи: ви не в’язні, але й не вільні.
Кімната зустріла нас вогкістю та сирістю - віконце під самою стелею пропускало лише смугу тьмяного світла, яке лягало на потріскані стіни. Повітря пахло старим деревом і затхлістю, а тиша здавалася підозрілою, немов хтось уважно дослухався до кожного нашого слова.