Ми переглядалися одне на одного. Хтось нервово поправляв зброю на поясі, ніби перевіряючи, чи не зникла, інший - бурчав під ніс про дивну гостинність. Вір’єн кинув кілька колючих фраз про “найзатишнішу корчму, де він коли-небудь бував”, інші зберігали похмуре мовчання. Це мовчання було важчим за будь-які слова: кожен відчував, що нас навмисно випробовують - спостерігають за реакцією, грають із нами в незрозумілу гру.
- Дивна поведінка, - промовила я. - Це на ельфів не схоже. Щось у трапилося. І це недобре.
- Головне, щоб не звинувати, - відповів Кріст’єр, - у чомусь відомому лише їм .
Всі з ним мовчки погодилися.
І справді, усе виглядало надто підозріло. Зазвичай ельфи славилися холодною ввічливістю й чіткістю в діях, а тут - недомовки, нервовий поспіх, замкнені двері без пояснень.
- Будемо чекати чи все ж таки виб’ємо двері та втечемо? - запитала я у Вір’єна, не зовсім жартома.
Чоловік уважно глянув на мене, поглядом, у якому змішалися втома й прихована готовність до дії. Схоже, ідея з втечею його не відлякувала, але поспішати він не збирався. Зітхнувши, він розправив плечі й у найурочистішій манері вмостив свій аристократичний зад на скрипучу дерев’яну лавку.
- Трохи почекаємо, - промовив він спокійно, наче в нас був вибір. - Принаймні тут нас не потурбують орки з химерами.
Я не могла не визнати: в цьому він мав рацію. Порівняно з тим, що ми вже бачили за останні дні, кімната з вогким запахом і замкненими дверима здавалася майже розкішшю. Ми переглянулися й, ніби за неписаним правилом, дружно розсілися по лавках, кожен намагаючись знайти більш-менш зручне місце на твердому дереві. Хтось розтягнув ноги, хтось сперся на стіну.
Але навіть крізь мовчання відчувалося - ми всі насторожені, готові в будь-яку мить рвонути до дверей, якщо за ними пролунає щось гірше за скрип кроків ельфійської варти.
***
Я навіть встигла задрімати - на диво, без жодних кошмарів. Та спокій тривав недовго: раптом різко лязгнув замок, і двері з тихим скрипом відчинилися.
До приміщення увійшли троє. Двоє були вбрані, як звичайні ельфійські вартові - у легких панцирах, із луками за спинами, - а третій одразу кидався у вічі. Його плащ був кращої тканини, рухи впевненіші, а погляд холодний, наче він стояв на кілька сходинок вище за рангом.
- Хто з вас головний? - запитав він, голосом рівним, але з прихованою вимогливістю.
Кріст’єр і Вір’єн одночасно підвелися.
- Обидва зразу? - у голосі ельфа вчувалася легка насмішка, майже образа. Але ніхто з нас не повівся на провокацію - ми лише обмінялися короткими поглядами, зберігаючи мовчання.
- За мною, - коротко кинув він і розвернувся до дверей.
- Вони самі нікуди не підуть, - промовила я й, не чекаючи відповіді, вийшла наперед.
Я знала, що формально не мала на це жодного права - ні за званням, ні за становищем. Та й узагалі, моя поведінка виглядала занадто зухвалою. Але нутром відчувала: саме зараз вирішується щось важливе, і саме мені доведеться взяти це на себе.
- От саме ти й підеш, - відповів ельф, навіть не замислившись.
Я ледь не оглухла від крику, що здійнявся в кімнаті. Кожен заговорив одночасно, наче мене вже вели на страту. З нашого боку, мабуть, лише Оріде зберігав мовчання - сидів похмуро, наче кам’яна брила. Ну й ще Сіра: вона завжди була не надто балакуча, а після Бригіна й зовсім наче втратила голос. Здавалося, ніби її тиша важила більше, ніж усі вигуки разом.
- Все буде добре, - звернулася я до своїх, намагаючись усміхнутися бодай куточком вуст. - Скоро повернуся.
Мене вивели з кімнати й провели вузьким коридором, де кроки відбивалися глухим відлунням. Нарешті двері відчинилися в інше приміщення, що радше скидалося на зал для нарад. Довгий стіл займав майже весь простір, уздовж нього тягнувся ряд високих стільців із різьбленими спинками. У повітрі віяло серйозністю й холодною офіційністю, а лампи в срібних тримачах кидали жовтаво-бліде світло на стіни.
У кімнаті нас уже чекали.
Блакитно-сріблястий одяг ельфа, що стояв біля вікна, виглядав урочисто й водночас стримано, немов поєднував у собі красу та владу. Білосніжне волосся спадало прямими пасмами на плечі й було перехоплене тонким срібним обручем, що сяяв у світлі ламп, мов застиглий місяць.
На перший погляд він здавався молодим - не більше двадцяти п’яти років. Та я знала правду: за цією бездоганною зовнішністю ховалося понад тисячу років.
Від неочікуваності в мене ледь перехопило подих.
- Залиште нас удвох, - коротко наказав блондин, навіть не підвищивши голосу.
Інші присутні відразу схилили голови, немов це було для них природним і беззаперечним. Жодних запитань, жодних сумнівів. Вони один за одним вийшли з кімнати, тихо зачинивши за собою двері.