Простір відразу загус дивною тишею - важкою, мов завісою, напруженою й чекаючою. Здавалося, що самі стіни стримують подих, очікуючи, хто з нас перший наважиться її порушити.
- І що ж тобі знадобилося на моїх землях? - втомленим голосом запитав ельф, дивлячись на мене з-під трохи опущених повік. - Тобі відомо, що незаконне перетинання кордону озброєним загоном вважається сигналом до початку війни?
Його слова зависли в повітрі, холодні та важкі, мов крижана вода. Я відчула, як усередині все стискається - не від страху, радше від обурення.
- Відколи це шість найманців стали загрозою вашій безпеці?! - не витримала я й майже випалила у відповідь, голосом, що зрадницьки бринів від емоцій.
У залі запанувала ще важча тиша. Мої слова прозвучали зухвало, майже як виклик, і я чудово усвідомлювала це. Та водночас не могла змусити себе промовчати - несправедливість у його тоні палила зсередини.
Погляд блондина, спокійний і водночас пронизливий, затримався на мені довше, ніж хотілося. У ньому не було ані гніву, ані здивування - лише уважне, майже хижо-обережне вивчення, наче він оцінював, наскільки далеко я готова зайти у своїй сміливості.
- Оллівіджіен, - промовив він холодно, - ти знову забула, з ким розмовляєш.
- Та ні, - відповіла я різко. - То ти забув. Можу нагадати.
Від моїх слів очі кольору чистого літнього неба темніли. Чоловік відступив від вікна і поволі підійшов ближче, його постать здавалася ще вищою в світлі ламп. Голос став тихим, але гострим, як лезо.
- Я нічого не забув. Тож скажи: що ви тут робите? - запитав він, вдивляючись у мене так, ніби хотів прочитати мої думки.
- Ми йдемо в Триград, - відповіла я, тримаючи погляд. - Через пустелю йти небезпечно - ти сам це знаєш. Тож не вигадуйте про напад. Через ваші землі постійно проходять каравани, вони платять податки. Ми теж можемо заплатити.
- Звісно, заплатите, - холодно промовив він. - Але чому за вами йдуть химери - створіння, породжені нікчемними людськими магами?
- Фанні... – промовила я, - сядь і давай спробуємо поговорити мирно.
Я сіла за стіл і дочекавшись, поки і ельф вмоститься на своєму місці, продовжила:
- Щось дивне відбувається у світі. І я кажу не лише про химер - їх можна пояснити як побічний наслідок нової, неконтрольованої магії. Мені почали снитися сни про минуле. А у віщунів такі сни - передвістя. І ці сни передбачають одне: небезпека наближається.
У кімнаті повисла напружена тиша, а повітря здавалося важчим від невисловлених запитань.
- Який крек вас несе в Триград? - холодно запитав Фанніонор, прищуривши очі. - Що ви туди везете?
- Нічого, чесно, - поспіхом відповіла я, намагаючись тримати голос спокійним. - Ми просто супроводжуємо чаклуна. Він мав у Бригіні зустрітися зі своїм согільдейцем і забрати в нього якусь річ, щоб доставити її в місто. Та ми спізнилися: мага загризли химери, а його учень із артефактом зник. Сподіваємося, що він теж прямує на південний схід. До речі, твої вартові його не бачили?
- Ні, - коротко кинув ельф, нервово барабанячи пальцями по підлокітнику. - Але пустельники оживилися й знахабніли так само, як і ти. Вони, не зважаючи на ризик, почали переходити пагорби на захід.
- Нічого собі новина… – здивовано видихнула я. - Ми, до речі, зустріли шамрака. Але хтось спалив його село до тла до нас. І підозри падають саме на пустельників: ми знайшли залишки їхньої зброї.
- Світ знову міняється, - тихо промовив Фанніонор, і в його голосі відчувалася втома того, хто бачив занадто багато війн.
- Отож-бо й воно! – підхопила я. - Тож відпусти нас, і ми спокійно підемо далі. Нам нема чого тут затримуватися.
- Не можу, - спокійно, майже байдуже відказав ельфійській намісник. - Точніше, випустити можу… але не з міста.
- Щось очікуєте? - насторожено перепитала я, упіймавши ледь помітну зміну в погляді ельфа.
Тиша в залі затягнулася. Десь за вікном прокричав нічний птах, і від цього звук у повітрі став ще важчим. Фанніонор відкинувся на спинку стула, наче зважуючи, скільки правди можна відкрити чужинцям.
- Прихід бограного туману… - зітхнув ельф.
Після цих слів мені щиро захотілося вдаритися головою об стіну. Ну звісно, саме цього нам і бракувало!
- Скільки є часу? - запитала я, сподіваюсь, що більше аніж хотілося.
- Доба, може трохи більше, - відповів він втомлено. - Зараз у місто стягуються всі мешканці з околиць, тож вашій компанії буде важко знайти прихисток.
- То, може, до себе запросиш? - напівжартома кинула я, але голос звучав надто серйозно, щоб це сприйняли за гумор.