***
Мене не було якихось хвилин двадцять, може півгодини, але за цей час усі вже встигли прокинутися та під керівництвом Лілунаї поспіхом закривали вікна грубими дерев’яними щитами, що глухо стукали, коли їх притискали до рами.
- Ось де ти! - промовила ельфійка, побачивши мене. - За тебе вже почали хвилюватися.
- Я була в майстерні разом з твоїм чоловіком, - відповіла я, відмахнувшись.
- Він усе ще намагається завершити… - зітхнула вона, проте в голосі звучала більше втома, ніж докір.
- Мабуть, - кинула я. Подробиці мене зараз мало цікавили. - Треба не лише вікна щитами закрити, а й глиною обмазати, щоб не лишалося щілин.
- Точно! - вигукнула господиня дому й швидко розвернулася, кваплячи інших до роботи.
Я ж ще раз кинула погляд на тьмяні вікна й відчула, як напруга з кожною хвилиною стає відчутнішою, ніби місто готувалося затамувати подих перед неминучим.
На їхню пам’ять це не перший туман. Звідки він узявся і куди прямує - ніхто за минулі століття так і не розгадав. Та без жертв жодного разу не обходилося.
Контакт із туманом залишав по собі не лише сліди, а й легенди: в найкращому разі людина отримувала тяжкі тілесні опіки й сліпла, в гіршому - вмирала від обезкровлення. Але найнебезпечнішим вважали інше: туман викликав галюцинації - хиткі, переконливі видіння, що підштовхували людей до самогубства або до вчинків, від яких пізніше ніхто не міг відмитися.
І саме через цей сліпучий, підступний ефект туману у людей з’явилася найглибша тривога: навіть якщо щити й глина здатні врятувати тіла, але не кожен зміг захистити свій розум.
***
Над містом пролунав протяжний звук горна. Туман уже підступав майже впритул до стін. Метушня на вулицях тривала недовго - ніхто не ризикував далеко відходити від дому. Але мене той звук застав у майстерні, де Марлі… чи то пак Марлінар, як він волів, щойно завершував чергову спробу створити артефакт, здатний захистити місто від туману.
Ельф не поспішав повертатися додому, а я чекала його, тож момент, коли ще можна було безпечно дістатися, ми безславно проґавили. Туман уже просочився у двір. Я спостерігала за ним крізь вузеньке віконце, затягнуте товстою пластиною кришталю. Він повільно, мов живий, заповнював кожну шпаринку, намагаючись пробратися всередину. Добре, що щілини заздалегідь замазали глиною - дерево довго не втримало б натиск.
- Що там? - кинув ельф, не відриваючись від роботи. Його руки вправно вставляли крихітні камінці у кільце металевої сфери.
- У дворі ніби розлили молоко, нічого не видно. Ще трохи - і настане цілковита темрява, - відповіла я.
Назву “баряний” туман отримав не через колір, а через здатність висмоктувати кров з усього живого, що потрапляло йому на шляху - чи то тварина, чи людина. Дехто навіть подейкував, що його створили вампіри, аби полегшити собі життя: мовляв, туман збирає для них кров. Але я в такі дурниці не вірила й нізащо не повірила б. Може, вампіри й були кровожерливими, та аж ніяк не безглуздими.
- Чула? - тихо спитав майстер, відклавши убік інструмент. Його голос здався мені дивно глухим, наче долинав здалеку.
- Ні, - відповіла я чесно й насторожено зиркнула на Марлі. Серце тьохнуло: тільки цього бракувало, аби на нього не подіяли чари.
- Хтось кличе... - його зіниці розширилися, а погляд став скляним, ніби він уже дивився кудись крізь мене.
- Це ілюзія, - різко кинула я. - Тобі здається. Там, за дверима, тиша. Це не по-справжньому.
- Та ні… - прошепотів він, і в тому шепоті було стільки впевненості, що мене пройняв холод.
Ельф рвучко зірвався з місця й кинувся до дверей, мов підштовхуваний невидимою силою. Я ледве встигла перехопити його. Ми впали разом, глухо вдарившись об підлогу. Я притисла його всім тілом, шкодуючи, що не мала під руками мотузки або краще ціпків аби зв’язати.
Марлі смикався, мов загнаний звір. У його рухах відчувалася не звична сила, а якась чужа, дика. Очі палали блідим вогнем, і від цього видовища мені стало моторошно: я боролася не лише з ельфом, а з голосом, що кликав його крізь туман. Він шипів, виривався, пробував упертися плечем, немов хтось там, за стіною, обіцяв йому щось таке, перед чим неможливо встояти.
Я знала: відпущу - і він вийде. А за дверима його чекатиме лише смерть.
Я, може, й була сильнішою за чоловіка, та ваги в ньому було значно більше, ніж у мені, тож без болісних ударів і синців не обійшлося. І нічого кращого я не вигадала, як вирубити старого, хоч і щиро обуреного на мене, друга.
Ельф лежав без тями, а я сиділа поряд, вдивляючись у тьмяне світло лампи, наче воно могло стати оберегом. Сподіваюся у будинку все гаразд. У майстерні панувала важка тиша, але за нею… щось було. Я насторожено слухала, боячись навіть дихати.