Спершу здалося - шум вітру. Та ні. Голоси. Ніби хтось кликав мене на ім’я, то лагідно, то владно, то жалібно, немов десятки людей одночасно простягали руки з темряви. Вони то звучали виразно й близько, немов за тонкою стіною, то розчинялися десь далеко в глибині туману.
Я міцніше стискала кулаки. Вийти й перевірити, чи то лише обман, чи справді комусь потрібна допомога, я не наважувалась. Бо не знала: хто становив більшу загрозу – “баряний” туман чи я сама. Від мене й досі наша команда чекала несподіванок… і навіть боялась їх.
Після того випадку в горах я більше не користуватися своїми здібностями. Бо їх легко було сплутати з магією, а насправді це було інше. У моєму розпорядженні завжди були п’ять духів-елементів, готові підкорятися. А мої власні дари - надлюдська сила, швидка регенерація, довге життя, майже повна несприйнятливість до магії та вміння виходити в астральне тіло. Для мого виду це було звичним. Та для інших - лячним.
Раптом мені здалося, що я почула голос Дітора. Я прислухалася - ні, лише здалося. Видихнула й перевірила Марлі: він усе ще був без тями. І, мабуть, це й на краще. Може, краще подрімати - хто знає, скільки це може тривати: від кількох годин до тижня. Єдиний плюс у такому стані - ніякі переслідувачі нам не загрожують. А ще було цікаво: чи може багряний туман вбити химер? Було б непогано - одна причина менше для клопоту.
***
Мабуть, я таки задрімала. Прокинулася від того, що мене штовхнув ногою Марлі - він прийшов до тями.
- Ти як? - спитала я, надіючись, що друг справді при свідомості.
- Здається, краще, - відповів він. - Хіба що, якщо ти теж чуєш звук рога - а не в мене чергове затемнення.
Я прислухалася. Так: один, два, три... тиша. І знов - один, два, три. Тиша. Здавалося, хтось за допомогою ритму намагається передати повідомлення. Звуки були чіткі, але віддалені водночас.
- Що це може означати? - запитала я Марлі, не кваплячись з висновками.
- Окрім туману, - промовив він похмуро, - ще якась біда спіткала місто. Може, розв’яжеш мене? - попросив ельф. - Або хоча б подай води.
Я пів хвилини вдивилася йому в обличчя, вагаючись, а тоді все ж ризикнула розрізати мотузки. Марлі повільно підвівся, потираючи зап’ястя, й підійшов до шафи, де стояв глечик із водою. Поглядом і легким жестом запитав, чи не хочу й я пити.
На диво - хотіла, і то дуже. У горлі пекло, наче я не сиділа в затишному будинку серед лісу, а блукала під палючим сонцем біля Мертвого Озера в пустелі.
Зробивши кілька ковтків, ми обережно повернули глечик на місце: невідомо, скільки часу доведеться тут просидіти. Вода - цінний ресурс. Звісно, я могла б прикликати духа води, та знову ж таки… цей туман. Я ніколи не проводила дослідів, як він впливає на елементарів. І відверто кажучи, мене це не цікавило: для того є маги та вчені. Он, такі, як Марлінар.
- А що з артефактом? - запитала я з надією.
- Майже готовий, - відповів він, і в голосі його прозвучала втома, змішана з упертістю.
- Тоді краще займися ним, - мовила я, вказуючи на інструменти. - Може, робота захопить тебе настільки, що наступні чари пройдуть повз.
Майстер згодився й, зосередившись, узяв у руки інструмент. Метал дзенькнув об камінь, заспокійливо відлунюючи в тиші. Я ж вмостилася біля дверей, наче вартовий, прислухаючись до кожного шереху й відчуваючи, як туман за стінами пульсує власним життям.
-20-
Схоже, я знову задрімала. Який із мене вартовий - ганьба й тільки. Прокинулася від оглушливого гуркоту, схожого на вибух. Наче вулкан десь поруч прокинувся. Стелажі затремтіли, з полиць посипалося приладдя, дах глухо підстрибнув, а зачинені двері відчинилися. У кімнату одразу ж почав просочуватися густий туман, важкий і липкий, наче живий.
Не думаючи про небезпеку, я кинулася навперейми й з останніх сил зачинила двері. Якихось дві-три хвилина, а шкіру на руках пошкодило, кров проступила, й стало нестерпно боляче. Аж кричати захотілося.
- Ти як? - задихаючись, я кинула погляд на ельфа. - Дай, гляну…
Майстер сидів, обпершись на стіну, і його вигляд змусив мене здригнутися. Обпечені були не лише руки - частина його досконалого, майже неземного обличчя вкрилася червоними, пухирчастими плямами.
- Почекай… у мене є дещо, - прошепотіла я, швидко нишпорячи в кишенях.
Зілля, яке я купила ще в Лаорі, зовсім не для цього призначалося. Але, добре, що один флакон завжди був при мені. Я відкоркувала його й обережно вилила вміст на рани.