Кожного разу, коли смолоскип вихоплював з темряви чергове обличчя, серце стискалося в грудях. Я боялася впізнати когось із наших - Дітора, Кріст’єра, Сіру, чи навіть випадкових знайомих. Та поки мені щастило: жодного серед цих жертв не було.
Проте це не заспокоювало. Навпаки, кожен новий труп змушував рухатися швидше, наче темрява шепотіла, що наступним можу стати я чи ті, кого ще не встигла знайти.
Раптом попереду майнув силует. На відміну від божевільних тіней, що блукали в тумані, цей рухався впевнено, наче знав, куди йти. Постава його була рівна, кроки - розмірені. У мені одразу прокинулося дивне відчуття: чи то надія, що це хтось із наших, чи то тривога, що переді мною нова загроза.
Я рушила слідом, настільки обережно, наскільки дозволяло жалюгідне видіння крізь білу млу. Туман поглинав обриси, й уже за кілька десятків кроків постать розчинилася в темряві. Здавалося, я її загубила, і розчарування гірким клубком підступило до горла.
Та раптом подув вітер. Розірвав туманні завіси й відкрив переді мною несподівану картину: невеличка площа, залита мертвотним світлом, а за нею - будинок із навстіж відчиненими дверима. Саме в ті двері й увійшов невідомий.
Мені залишалося лише зважитися. Інстинкт шепотів - розвернися, повертайся назад, продовжуй пошуки. Але серце наполягало: Дітор міг бути будь-де, то чому не тут? Чому не в цьому будинку?
Я стискала смолоскип так, що коли б на руках була ціла шкіра, вона б побіліла на пальцях, й пішла за силуетом у темряву.
***
Усередині я ступала якнайобережніше, намагаючись зберегти тишу, а з нею і свою присутність.
Раптом, за черговими зачиненими дверима, почула голоси й притислася до стіни, прислухаючись.
- Ти знайшла? - пролунав чоловічий голос.
- Ні. В нього цього немає, - відповіла Сіра, і я мало не здригнулася. - А другий маг загинув. Тож сподіваюся, що ми знайдемо учня, і в нього воно буде.
- Ризиковано. Краще вбий чаклуна й рухайся далі сама.
- За чаклуна можеш не хвилюватися, - у голосі Сіри відчувалася холодна байдужість. - Він блукає містом, і туман його вже, мабуть, вбив.
- Було б добре.
Я ледве втрималася, аби не видати себе зойком. Добре, що поруч не було нічого, аби випадково зачепити й з гуркотом розбити.
- Мені не дає спокою... Ріда, - продовжила Сіра.
- Її поки не чіпай. На її вбивство в тебе немає дозволу. Вона ще потрібна нам.
- Ти знав, що вона володіє магією?
- Так. Шаманство. Вона вміє підкорювати духів - і стихійних, і природних, і неживих. Наголошую ще раз: за неї не хвилюйся. Твоє завдання - щойно туман розсіється, знайти учня.
- А інші найманці?
- Тільки-но вони зрозуміють, що їхній наймач мертвий, повернуться на північ.
Я стиснула кулаки. Ось де Сіра шастала в Бригіні… Спілкувалася зі своїми спільниками. Але хто вони такі? Представники гільдії вбивць? Шпигуни чужої держави? Чи, ще гірше, слуги Оуданського ордену?
Запитань було безліч. А відповідь - одна: діяти негайно. Я не витримала й з ноги вибила двері.
Туман, немов живий, кинувся слідом за мною, намагаючись просочитися всередину. Та його щось стримувало. І досить швидко я зрозуміла, що саме: кімнату густо заставили смердючими свічками з різкими, їдкими пахощами, що утворювали невидимий бар’єр.
Окрім Сіри та її співрозмовника, тут була ще одна жінка. Я помітила її не відразу - вона сиділа біля самих дверей, у тіні, з головою закутана в плащ.
- Ріда?! - невпевнено вигукнула Сіра.
Її розгубленість була зрозумілою. Моє обличчя мало жахливий вигляд: шкіра пузирилася й звисала клаптями, водночас на очах відновлюючись. Те, що я пережила, не могло лишитися непоміченим.
- Йди звідси, - різко скомандував чоловік Сірі. - Непроханою гостею займуся я.
Сіра, хоч і кинула на нього роздратований погляд, усе ж відійшла вбік. Тоді чоловік повільно витягнув меч, і в тісній кімнатці метал блиснув у напівтемряві.
Мій власний меч тут би тільки заважав - простору було обмаль, крок не зробиш, аби не зачепити стіни чи меблі. Тож я вирішила не ризикувати й вихопила ножі, заховані в голенища чобіт.
Але найбільшою несподіванкою виявилася жінка, що до того перебувала осторонь. Вона різко скинула плащ - і переді мною постала не просто мандрівниця, а одна з воїтельок племені Сарм, несамовито-войовнича представниця кочових племен пустелі. Вона була груба і сувора, з загартованим тілом, на якому виднілися шрами й татуювання, що нагадували про безліч битв. Її постава випромінювала звичну легкість бойових рухів - ні, не навчена людина, а та, яка із зброєю на “ти” відтоді, як навчилась стояти на власних ногах.