- Відійди, і краще сам знайди чаклуна та вбий його, - холодно промовила вона, звертаючись до чоловіка. - Покладатися на якийсь туман може лише дурень. А з тобою я розберуся особисто.
Це вона вже звернулася особисто до мене.
Якби я була простою людською жінкою, мене б це злякало. Бо переді мною стояла не просто та, що вміє тримати зброю - переді мною була людина, для якої меч і спис - продовження рук, та яка навчалася боротися змалку. Та я не була простою жінкою. Свій перший меч я отримала, лежачи в люльці - і відтоді я зі зброєю майже не розлучалася.
Тому, хоч її поява змусила серце схвилюватися, розслаблятися я не збиралася. Я стежила кожним м’язом, кожним подихом, готова до того, що наступний рух може вирішити, чи залишусь я живою.
У кімнаті були ще одні двері, крізь які Сіра та незнайомець залишили приміщення, залишивши нас удвох.
- Як тебе звати? - запитала я, вдивляючись у засмагле обличчя, яке прикрашали мигдалеподібні світлі очі.
- Тобі це знати не обов’язково. Все одно не зможеш вимовити його у чертогах Нермісса, - холодно відповіла вона.
Я не стала її ні в чому переконувати, лише міцніше стиснула руків’я ножа, відчуваючи, як в долонях виступив піт. Повітря в кімнаті здавалося задушливим, і навіть звук нашого дихання луною віддавався від кам’яних стін.
Вона рушила першою - різкий випад, майже блискавичний. Її ніж засвітився в світлі свічки, і я ледве встигла відбити удар. Метал об метал вдарився з дзвоном, відлуння розкотилося по тісному приміщенню, наче ми билися не удвох, а ціла сотня воїнів. Мої руки тремтіли, але рухи ставали дедалі швидшими - інстинкт керував тілом краще за свідомість.
Вона зробила різкий розворот, намагаючись загнати мене у кут. Я перечепилася об стілець, але, замість падіння, використала його як опору: піднявши ногу, різко відштовхнула предмет убік і кинулася на неї. Леза знову зійшлися - на цей раз настільки близько до моєї шиї, що я відчула холод сталі на шкірі.
Запах металу змішався із запахом поту й пилюки, а серце билося так гучно, ніби от-от прорве ребра. У якийсь момент вона зачепила моє плече - гострий біль пронизав тіло, тепла кров миттєво зволожила сорочку. Я стиснула зуби й, замість того щоб відступити, навпаки, пішла вперед. Удар, ще удар - ми кружляли у вузькому просторі, наче хижаки в клітці.
Вона видала хриплий звук, більше схожий на рик, ніж на крик, і з останніх сил спробувала вдарити в живіт. Я перехопила її руку, закрутила й різко вдарила ліктем у груди. Ми обоє впали на підлогу. Дерево під нами загуло.
Я опинилася зверху, її ніж вислизнув із пальців і дзенькнув об кам’яну стіну, розсипавши сухе відлуння по тісній кімнаті. Її груди судомно здіймалися й опускалися, рот хапав повітря так, ніби вона тонула. В очах ще палала лють, але вже поряд із нею жила тінь страху - тінь, яку важко приховати навіть найзапеклішому воїнові.
Вона зібрала рештки сил, намагаючись одночасно скинути мене з себе й відвести мій ніж подалі від шиї. Її руки були міцними, пальці судомно стискали мої зап’ястки. На якусь мить здалося, що її відчай знову переважить мою рішучість.
Та у вузькому, задушливому просторі кімнати, де кожен подих був останнім, я зібрала всю силу й натиснула. Її рух збив траєкторію, і замість шиї лезо з сухим, майже глухим звуком увійшло прямо в серце.
Її тіло здригнулося, руки спочатку судомно стиснули мої зап’ястки, а тоді різко ослабли. З грудей вирвався уривчастий подих, схожий на стогін і шепіт водночас. Її очі, ще мить тому повні люті, тепер застигли в дивному поєднанні недовіри й полегшення.
- Амага… Мене звати Амага. Як твоє справжнє ім’я?
Я нахилилася й тихо його промовила. На мить це викликало і здивування, і захоплення, наче я розкрила найбільшу таємницю.
- Я йому передам, - прошепотіла вона свої останні слова, а її очі так і залишилися відкритими.
-21-
За час мого перебування в приміщенні стан шкіри дещо поліпшився, але від цього не стало легше - усе обличчя пекло, свербіло й нестерпно чухалося. Та жалітися було ніколи. Зі слів Сіри, Крістр’єр десь бігав по місту, і я щиро сподівалася, що він ще живий. На жаль, дівчина жодним словом не обмовилася про Дітора, і ця невідомість тиснула на мене ще сильніше.
Я вже майже переступила поріг, як мене осяяла думка. Прихопивши кілька свічок, я вийшла з будівлі. Кілька згаслих заховала до кишені, а запалену затиснула в руках. На диво, дим таки діяв - не так, як у задушливій кімнаті, та все ж трохи відганяв туман і полегшував дихання.