***
Майже наосліп, мацаючи шорстку кам’яну стіну, я нарешті намацала двері. Вони скрипнули й неохоче відчинилися.
Я опинилася у приміщенні, схожому водночас і на вітальню, і на внутрішній дворик. Посередині бив невеличкий фонтан, вода в ньому дзюркотіла без звуків, ніби намагалась мене заспокоїти. Стеля ж була прозорою - крізь неї повинен бути виднітися небосхил. Від цього місце здавалося дивним: закритим і водночас відкритим назовні.
Далі йти й шукати господарів не мало сенсу. Я присіла поряд із фонтаном, дозволяючи собі хоч на мить зупинитися, вдихнути прохолодне повітря і вгамувати страх. Треба було скласти бодай якийсь план.
Я досить непогано знала Орвендор, тож розуміла: зараз я все ще перебуваю в нижній частині міста, серед його заплутаних вуличок і таємних переходів.
Продовжувати бездумно бігати містом не мало сенсу - так, я не втрималася, і ринулася рятувати те, що колись втратила. Але зараз… зараз мені потрібен був план. Хоч який-небудь. Повертатися до Марлі - ще дурніша ідея: допомоги там я не отримаю, лише накличу біду. Але… що якби над містом висів лише цей клятий туман? Якби він не приховував його кроки? Та зараз поряд з туманом ходить Таган.
Раптом я завмерла. Як?! Як я могла забути? Марлі! Він уже мав би завершити свій артефакт - залишалося лише провести випробування в дії.
Я підвелася на ноги. На мить захотілося глянути у воду, аби зрозуміти, як виглядаю, чи не налякаю ельфа. Потім збагнула - поки доберуся, нові рани вкриють обличчя. Як же вони болять… Серце калатає, дихання збивається. Я зібралася і пішла - не назад, але й не прямо в безодню, а туди, куди мене тягло розуміння: треба знайти Марлі й з’ясувати, чи вже можна провести випробування.
***
Поки поверталася, я знову зловила себе на думці: заздрю тваринам з їхнім чуттєвим нюхом. Вони завжди знають, куди йти, а я ж… Я кілька разів врізалася в холодну стіну, перечепилася через мертвих, вкритих туманом, і навіть примудрилася проїхатися по кризі, мало не розтягнувшись посеред двору.
Повітря тут тхнуло гниллю й вогкістю. Звуки… Звуки всі поглиналися. Тиша продовжила давити.
Та все ж таки я дісталася потрібного двору.
Я постукала впевнено у двері майстерні, хоч руки тремтіли від втоми й холоду. Я мала надію, що мене почують.
- Марлі, що там із приладом? - голосно запитала я.
На диво мене почули і так само голосно відповіли втомленим, але не роздратованим голосом:
- Скільки разів тобі говорити - не називай мене так...
- Потім лекція. То що? - перебила я, намагаючись стримати крик від болю.
- Майже завершив. Що там на дворі?
- Все ще небезпечно. На додачу, за межами міста ходить Таган.
- За межами? Ти впевнена? - голос ельфа зірвався. У ньому я почула не просто страх, а справжній відчай.
- Не знаю, - відповіла чесно. - Треба розвіяти цю гидоту, щоб оцінити рівень небезпеки. Та й допомога не завадила б потім.
- Ти знайшла тих, кого шукала?
- Ні. Але... давай про це потім.
І знову тиша.
- Добре, - нарешті мовив він. - Готово. Треба винести його з майстерні.
- Поклади біля дверей і відійди якнайдалі. Я сама його заберу. Тільки скажи, що з ним робити.
- Знаєш, де Зоряна Вежа?
- Так.
- От треба віднести прилад туди. Знайди хранителя вежі на ім’я Каеліс. Потім підніми артефакт на оглядовий майданчик. Там стоїть постамент - поклади у нього сферу.
- А далі? – запитала я, бо голос Марлі затих.
- А далі… сподіватися, що Каеліс упорається раніше, ніж його наздожене туман, - промовив ельф повільно.
- І молитися, - прошепотіла я, більше собі, ніж йому.
***
Каеліс знайшовся у вежі. Спілкування крізь зачинені двері виявилося так собі - його голос лунав глухо. Та все ж ельф зрозумів, про що я мовила. І, попри всю небезпеку, хранитель ризикнув вийти назовні. Я одразу встромила йому в руки рятівну свічку. Каеліс спершу здивовано звів на мене погляд, мовби не довіряючи такій простій речі, але вже за мить помітив, як полум’я відганяє клуби туману, наче ножем розтинає його. Він коротко кивнув - оцінка була беззаперечною.
Тепер я мала змогу роздивитися його краще. Каеліс був високим, з вузьким обличчям і гострими рисами. Довге сріблясте волосся спадало на плечі, контрастуючи з темним плащем хранителя. Його очі сяяли блідим світлом, немов у них застигло відображення зоряного неба. Та найбільше вражала не зовнішність - від нього віяло спокоєм і силою, начебто над містом не висіло ніякої загрози.
На верх я піднялася першою. Сходи здавалися нескінченними, а холод, що йшов від каменю, пробирав аж до кісток. Коли ж я нарешті дісталася оглядового майданчика, то відразу знайшла постамент - темний, з вибитими на поверхні символами.