Я обережно поклала на нього сферу. Вона ніби ожила, слабко засвітилася зсередини, і туман відчутно заворушився, наче злякався. Не гаючи часу, я почала запалювати інші свічки, розставляючи їх по колу. Їхнє тремтливе сяйво прорізало морок, відганяючи туман назад і даруючи можливість хранителю вежі вільно дихати та працювати.
Каеліс піднявся слідом за мною. Його кроки лунали важко, все ж дія туману давала про себе знати. Він підійшов до постаменту й довго вдивлявся в сферу, що світилася м’яким внутрішнім сяйвом.
- Вона ще набирає сили, - прошепотів він, торкаючись пальцями вибитих символів на камені. - Це добре.
Він розпочав плести знаки у повітрі, немов малюючи невидимим пером. Кожен рух змушував символи на постаменті засвічуватися яскравіше, а сфера відгукувалася тихим гулом, що відлунював у кістках.
Я відчувала, як простір навколо нас змінюється: туман почав відступати, проте неохоче, ніби пручався, намагаючись прорватися крізь світло. Від постаменту розтікалися тонкі нитки сяйва, наче павутиння, утворюючи захисний купол.
Каеліс закрив очі, і я зрозуміла - він чаклує. Його голос, тихий і твердий, заговорив стародавньою мовою, яку я ледь могла розпізнати. Кожне слово, здавалось, мало вагу цілого світу. А ще в цьому місті не було Тиші. Вона не торкнулася його.
Сфера розгорілася, випромінюючи світло. Це було не просто світло - воно різало темряву, змушувало туман сичати і звиватися, ніби живе створіння, що відчуло біль.
А я стояла поряд і лише міцніше стискала меч, усвідомлюючи, що ми щойно привернули увагу когось значно гіршого за лайурі.
Каеліс продовжував шепотіти заклинання. Світло сфери розливалося по каменю, а символи на постаменті почали змінюватися, переплітатися між собою, утворюючи новий візерунок. Тиша на зовні відступила, тому я почула як туман за межами вежі завивав, немов йому здирали шкіру.
І тут повітря раптово стало важчим. Ні, не просто важчим - воно обвалилося на плечі, мов ціла гора. Я відчула, як легені відмовляються слухатися, а серце почало битися з болючими перебоями. У вухах залунав глухий гул, схожий на віддалений подих.
Каеліс здригнувся, його голос зірвався, але він тримався.
- Швидше, - хрипко мовила я до ельфа. - Часу обмаль.
Хранитель Вежі майже кричав заклинання - його голос зривався, але слова все одно звучали, мов удари молота. Сфера вже сяяла так яскраво, що очі сльозилися, а світло різало темряву, мов лезо. Туман шаленів, здіймався у вихори, немов намагався змести нас із вежі. Кам’яні стіни стогнали під натиском, та ельфійська магія перемогла - туман поступово розсіювався, а на місто нарешті впали промені.
І саме тоді я побачила його. Ще одне стародавнє створіння.
Кривавий велетень - Сангвіс.
Зрістом він не поступався Тагану. Його шкіра, наче просякнута кров’ю, випромінювала тьмяне багряне сяйво. Рев, який він видав, був настільки оглушливим, що черепиця посипалася з дахів. Він тремтів від гніву та люті, розмахуючи руками, наче хотів розчавити все місто разом із його мешканцями.
Але ми були занадто дрібними для його погляду. Він не бачив нас. Зате Тагана - бачив. І саме його Сангвіс сприйняв за ворога. Велетень вирішив, що це інший велетень, темний і хижий, винен у тому, що туман почав розсіюватися. І, викинувши крик ярості, кинувся на нього з усією силою.
На щастя, обидва вони перебували в протилежній частині міста. Та їхня сутичка була такою страшною, що навіть звідси відлуння ударів розгойдувало каміння під ногами.
Я відчула, як Каеліс обм’як поруч, його тіло хитнулося - ельф майже втрачав свідомість. Підхопивши його, я притиснула до себе й, не озираючись на битву титанів, почала спускатися сходами вниз. Кожен крок луною віддавався у вежі, а десь за спиною гуло і гриміло так, наче саме небо валилося на землю.
Десь на середині вежі я не витримала й озирнулася у пролом у стіні, звідки відкривався краєвид.
Сангвіс і Таган зійшлися.
Кривавий велетень нісся вперед, розмахуючи руками, кожен рух яких розбивав будівлі, мов дитячі іграшки. Його тіло сяяло червоним, немов саме полум’я крові текло під шкірою. Він ревів так, що навіть повітря ставало важчим від того звуку.
А навпроти нього - Таган, тіло якого нагадувало гору зібрану з кісток та прикриту драним плащем. Здоровезну гору, з палаючими очима наче лава в вулкані. Коли він простягнув руку, захисна стіна зникала в клубах пилу, ніби її ніколи не існувало.
Таган ударив вдруге, і земля розверзлася від сили цього випадку. Сангвіс ухилився, розтікаючись туманом, а потім знову зібрався в подобу і вдарив у відповідь. Їхнє зіткнення викликало хвилю, від якої повалилися ще цілі квартали.