Я стиснула зуби, намагаючись відвести погляд, та не могла. Те, що відбувалося, було жахливим і водночас величним. Двоє стародавніх створінь, чиї імена століттями були лише у легендах, зараз трощили місто, немов воно було піском під їхніми ногами.
- Якщо вони продовжать… - прошепотіла я, більше до себе, ніж до непритомного Каеліса, - …то від міста не залишиться й каменя.
Цьому безглуздю лише лайурі раділи. Стільки болю та відчаю давно на них не чекало.
Я змусила себе відвернутися. Зараз наша єдина мета – вижити, знайти Дітора. Все інше - додатково.
***
Кам’яні сходи гули під ногами, немов жили власним життям. Каеліс важко висів на моєму плечі, його подих був ледь чутний. Кожен крок давався все складніше, бо з кожним новим ударом двох велетнів вежа тремтіла, сипала пилом і шматками кладки.
Нарешті я вибила двері ногами й опинилася на першому поверсі. Унизу, біля виходу, чекала зовсім інша небезпека. Десятки лайурі роїлися містом, немов чорні метелики, готові впитися в будь-кого, хто зробить крок назовні. Їхні прозорі тіла тремтіли в світлі сонця, а обличчя спаплюжили судоми задоволення.
Я важко зітхнула.
Кидати просто тут хранителя я не наважилася, але й тягти його далі - сил надовго не вистачило б.
На моє щастя, вулицею промчав загін вартових. Вони не зупинялися, одразу відкривши вогонь із луків по зграї лайурі, що клубочилися поруч. Стріли в них були правильні - срібні, заговорені особливими рунами, тож ця погань хоч і не падала з першого поранення, але з кожним наступним все ж гинула, розчиняючись у повітрі пронизливим скреготом.
Я дочекалася, поки ельфи впораються з найближчими тварюками, і тоді гукнула їх.
Вони зупинилися неохоче, та все ж підійшли. Я коротко пояснила ситуацію з Каелісом і передала їм його на руки. Один із вартових підхопив непритомного хранителя на плече, і я з полегшенням відчула, як стає легше рухатися.
Діставши свій меч, я кинулася далі, на пошуки.
-22-
Пересуватися містом без перешкод було неможливо. То каміння з неба з гуркотом обвалювалося просто переді мною, змушуючи пригинатися. То стіна тріщала й падала, здіймаючи хмару пилу. То чергові лайурі виринали з поворотні, витягуючи до мене свої примарні кігті.
- Ріда! - долинув до мене знайомий голос. Я мимоволі зупинилася й озирнулася.
До мене наближалися залишки нашого загону. Втомлені, але живі й відносно неушкоджені.
- Ти погано виглядаєш, - буркнув Таргас, спираючись на спис і витираючи піт з чола.
- Знаю, - я вичавила криву усмішку. - Це недовго. Скоро знов зможу хизуватися милим личком. А ви когось ще знаходили?
- Ані чаклуна, ані Дітора, - відповів Вір’єн. - Сіру бачили. Вона теж по місту бігає, наших шукає.
- Крек… - я стиснула зуби. - Якщо наступного разу її зустрінете, просто вбийте. Подробиці будуть пізніше, а зараз повірте.
Вір’єн уважно подивився на мене, наче намагався прочитати мої думки з обличчя.
- Вона зрадниця. І її завдання - убити Кріст’єра, - додала я.
Аристократ промовчав, а Таргас лише вилаявся під ніс, відчуваючи лють і безсилля.
- Стояти марно, - нарешті промовив Вір’єн. - Треба їх знайти.
Я була з ним цілковито згодна. Бездіяльність у цьому хаосі означала смерть.
***
За черговим поворотом на нашому шляху виринув Фанніонор у супроводі загону ельфійських воїнів.
Його постать одразу вирізнялася серед інших: прямий стан, холодний погляд, обличчя, наче висічене з мармуру. Коли його очі зупинилися на мені, я помітила, як нервово сіпнулося повіко - єдина зрада його стриманості. Та замість різкого слова, яке я майже чекала почути, він лише сухо кинув:
- Ходімо до західної стіни. Там потрібна твоя допомога.
Його тон звучав радше як наказ, а не як прохання. Втім, інакше ці ельфи, здається, просто не вміли. Вони народжувалися з переконанням, що світ має їм підкорятися.
Я вже відкрила рота, аби заперечити. У них свої справи, у нас свої справи. Ми не просили приводити нас в це місто. Але тоді намісник додав три короткі слова, від яких у мене похололо всередині:
- Там твій родич.
Цього було достатньо, аби земля під ногами похитнулася. Кров ударила в скроні, серце шалено закалатало, а навколишній гул битви на мить ніби віддалився, став глухим, як крізь товщу води.
- Родич?.. - почула я голос Вір’єна.
Запитання аристократа швидше було адресоване моїй спині, бо я вже зробила крок уперед, наче магнітом притягнута тим самим західним муром.